Дома – патріархальний спосіб життя лакеї в красивих лівреях, старовинні вишукані меблі, абсолютна чистота та порядок. Дружина – Марія Петрівна вроджена Селецька двоюрідна сестра Григорія, фрейліна Єя Величності, дочка Київського Предводителя Дворянства, повну вата, тиха, непримітна жінка, а всім керує мати – Софія Дмитрівна. До цих пір зосталися в пам’яті розповіді людей, які свого часу працювали в Бразоля в Павлівці, Всі говорили – добра, чуйна людина, з повагою відносився до свої працівників, жителів села, чим міг їм завжди допомагав. Вже в 1918 році, коли він виїжджав з села, люди йшли за його бричкою та плакали. Водив дружбу с сусідами поміщиками – Трипольським, Дубягою, Володимиром Людвіговичем Ротом. На всіх губернських з’їздах представляє Зіньківське дворянство, запрошений з братом Сергієм на коронацію Миколи другого в Петербург. Відомо, що у Григорія Євгеновича був син Василь Григорович і навчався він в Полтавському Петровському кадетському корпусі, після чого проживав удома з батьками в Малій Павлівці. На жаль, про подальшу долю сім ї Григорія Євгеновича Бразоля до цього дня я нічого не знайшов. Сергій Бразоль Дві долі, як два брати – є така приказка. Так і в Сергія та Григорія Бразолів – разом народилися та й по життю весь час разом. Народився 27 вересня 1851 року в Малій Павлівці, закінчив Харківську гімназію, потім університет там же ,став юристом. З 1874 року на службі в 3- му Департаменті Сенату, в тому ж році переходить в Департамент сільської промисловості, командирується в США на Філадельфійську виставку, бере участь в Балканській війні як уполноважений Управління Червоного Хреста .У 1878 році виходить у відставку ,нагороджений за участь у війні орденом Св. Володимира та оселяється в наданому батьком маєтку в селі Комиші де будує будинок біля старокиївської дороги, садить сад більше десятини, бере в дружини свою родичку Єлизавету Петрівну Ханикову, свою троюрідну сестру по дядькові Никону, уродженку Павлоградського повіту, 1859 року народження. Тут же в нього народжується 6 дітей – Петро (1883), Володимир(1885), Олександр(1893), Микола(1896), Віра(1887), Ольга(1890), Тетяна (1895), з яких Ольга помирає в віці 8 років від дифтериту. Після виходу у відставку з державної служби Сергій Євгенович починає свою плодотворну земську службу, яка внесла його ім’я в плеяду видатних діячів нашого краю. В 1879 році вибраний депутатом в Охтирське Дворянське зібрання, мировий суддя Охтирського повіту. З 1880 року – гласний Зіньківського повітового Дворянського зібрання, Голова Зіньківської повітової управи з 1886 по 1892 року, Зіньківський повітовий Предводитель Дворянства, надвірний радник, статський радник. В 1892 році вибраний Полтавським губернським Предводителем Дворянства, де і працює протягом 15 років, проживаючи з сім’єю в Полтаві за адресою – Олександрівська площа 37 номер телефону 70. Потім дійсний статський радник, член Державної Ради Росії від дворянства Полтавщини, Гофмейстер Двора Його Величності з 1906 року. Знає декілька іноземних мов, добре розбирається в музиці, театрі, сільському господарстві, юриспруденції. Сергій Євгенович являється в губернії також головою Червоного Хреста, попечителем Дома трудолюбця, входить в склад правління Товариства допомоги трудящим в учбових закладах, голова Полтавського відділення Імператорського Російського Музичного товариства, голова Полтавського музично-драматичного кружка, голова Товариства гомеопатів, голова попечительської ради по тюрмах, Дружина Єлизавета Петрівна – світська дама, була головою Дамського благодійного товариства, голова Дамського комітету Червоного Хреста . Знаходячись в Полтаві і добре знаючись на сільськогосподарській техніці Сергій Бразоль заводить механізацію в себе в маєтку в Комишах, куди він із сім’єю приїжджає тільки на літо. В 1900 році будується винокуренний завод в Комишах з паровим двигуном 3-х батарейним котлом, електричним освітленням, де працюють 12 робітників. Використовує 11313 пуд жита, 1341 пуд пшениці,19379 пудів картоплі, зібраних на своїх полях і було за 1906 рік вироблено та продано в казну 844081 декалітри спирту на суму 14771 руб. 40 коп. В 1913 році будується парова мельниця, будівля якої стоїть і по сьогоднішній день, працює цегельний завод. У дворі, за будинком, стояло багато сільськогосподарських механізмів. Велику увагу приділяє Сергій Євгенович і розвитку Комишів. Так він являється беззмінним попечителем Комишанської народної школи, довгий час її утримує на свої кошти. В 1893 та 1910 рр. не без його участі та і грошей будуються 2 народні школи. Дає великі пожертви на Покровську церкву, вимощує каменем дорогу в центрі села. В 1903 році перебудовує свій одноповерховий будинок, добудовуючи ще шість кімнат, яких стає тепер уже 15. За будинком, на старокиївському шляху, за свій кошт будує також капличку. Там же є криниця, де п’ють воду так звані «киянки», люди, які йшли на прощу до Києва. Ним насаджена липова алея по дорозі з Комишів до Охтирського поштового тракту. Люди в Комишах та в окрузі пам’ятають його як надзвичайно вимогливого та іноді суворого пана. Доброю до двірні та простих людей відрізнялася його дружина Єлизавета Петрівна. Вона часто потай від чоловіка привозила всім працівникам маєтку подарунки з Полтави. Сергій Евгенович скуповує землі навкруги. Зокрема Миколаївський ліс, Хоменковщину, Карпилівку (раніше Іскрівщину), Духівниче. Всього за ним числиться 6000 дес. землі в нинішніх Охтирському, Лебединському, Зіньківському районах. Будучи членом Державної Ради, по службі проживає в столиці. Жовтнева революція та послідуючі буреносні події перевернули в повному сенсі цього слова життя Сергія Євгеновича. Ось він старий, немічний колишній високопоставлений царський сановник з дітьми та онуками приховуючи своє дворянство, свої заслуги, покинувши все, тільки з самим необхідним пробирається в Крим, щоб виїхати за кордон і скоропостижно помирає в місті Судак, де і похоронений. Сім’я ж перебралась в Константинополь, а дальше Греція, США. Декілька слів про дітей Сергія Бразоля. Старший – Петро, закінчивши університет, працює в Зіньківському земстві. В 1913 році він помічник Предводителя Дворянства, ким був його дядько – Григорій. Цікава доля у його третього сина Олександра Сергійовича. Олександр Бразоль Народився 7 січня 1893 року, закінчив Петровський кадетський корпус ,потім навчається в Корпусі Миколи ІІ в Петербурзі і Миколаївському кавалерійському училищі. В 1914 році закінчує його по першому розряду – корнет лейб-гвардії Кірасирського Його Величності полку, в якому провоював всю першу світову війну.,закінчивши її штаб-ротмістром .Мав 6 бойових орденів. В Добровольчеській армії в Громадянську війну він уже полковник, командує дивізією, тяжко поранений (наскрізне кульове поранення в голову), евакуйований в Константинополь, пройшов всі митарства білого офіцерства за кордоном, здав екзамен на шофера ,працював водієм таксі, на конюшні прибиральником, 15 років працював на фабриці. З 1947 року в Америці де працював креслярщиком, викладав верхову їзду, прожив до 100 років, практично до останніх днів займався громадською роботою, являвся членом всіх російських військових організацій за кордоном, був найстарішим російським кадетом, похоронений на кладовищі в Нью-Хемпшир, США в 1993 році. Одна з дочок Сергія Євгеновича – Віра Бобошко, проживала в Греції, написала спогади, на які я і опирався також при написанні цієї статті. Післямова Ось і підійшла до кінця ця оповідка про Бразолів – від Грунського сотника до державних мужів; довга, непроста, можливо терниста дорога, але це шлях чесного служіння Російській короні,їх батьківщині – Україні і нашому українському народу. Коротко переказані знані епізоди з їх життя, тільки капля в морі доль людських, які так безжалісно пошматував час і вир революційних подій, і як зараз розібратися – хто був правий, а хто ні. Та й розбиратися ніхто вже не буде, бо й ні до чого. Ходячи по Комишах та Малій Павлівці, намагаюсь найти Бразольські старожитності. Ось Степан Якович, вчитель – краєзнавець із Комишів, підводить мене до місця з нагорнутим невеликим земляним валом. Там стояв дім Сергія Бразоля, ріс сад. Зараз пусте місце, лише за переказами, зосталася стара престара груша яка з тугою низько вклонилася до землі, немов стогнучи та просячи прощення за всі гріхи односельчан у свого колишнього хазяїна Сергія Євгеновича Бразоля. Та на виїзді з села – кам’яна мельниця з надписом – 1913 рік, теж німий свідок давньої величі хазяїна. Давно вже немає тієї красивої липової дороги обабіч шляху з Комишів до Охтирського тракту, та і нова дорога проходить трішки в другому місці. Ще сумніша картина, проходячи по Малій Павлівці. На місці родового маєтку панів Бразолів та Петропавлівської церкви – давно живуть другі люди, а та частина села, де раніше жили найзаможніші селяни зараз вся в бур’янах, занехаяна. Ледь видно зараз і дорогу через Свистунець на Грунь. Замість саду « Кримок» та ставка з джерельно-чистою водою, повної карасів – невеличке озерце та бур’яни з хащами. Лише залишки старої прорваної греблі нагадують про минуле, і то тим, хто про нього щось знає. А нині з цегли школи-інтернату, що в Груні був вистроєний з цегли розваленої Петропавлівської церкви села Мала Павлівки – окраси всієї округи початку 20 ст., будують добрі люди знову церкву тій же Груні. Дай бог же їм здоров’я та наснаги у цій праці добудувати її – але зробити такою, як її зробив Бразоль в 1902 році, більше що не вдасться вже нікому.
З ІСТОРІЇ СЕЛА МАЛОЇ ПАВЛІВКИ.
Документальних відомостей про поселення на цьому місці до 17 сторіччя дуже мало .Так відомо ,що в 1909 році на території нинішнього села Бурячиха було знайдено стоянку людини ранньозалізного віку, так званої жаботинської культури,які проживали родами ,займалися сільським господарством та скотарством. Ознаками життя на території села в скіфські часи є цілі групи курганних могильників. Так описують у своїй статті «Кургани та майдани басейну р.Грунь ,Ташань» Коротя О.В. з авторами в 2010 році –«Межиріччя річки Грунь та Ташань – курганний могильник біля с. Неплатине ,розташований на східній околиці села ,за 0,2 км від останнього ,по обидві сторони від дороги Охтирка-Зіньків поблизу від нафтопереробного заводу. Ймовірна частина курганів знищена під час будівництва заводу та прокладання дороги,як свідчить збереженість насипу ,частково зруйнованого кюветом .Інший курган знаходиться на східній околиці села Неплатино , за 100 метрів від крайньої садиби».До недавніх пір місцеві жителі знаходили камяні знаряддя праці на території села,що говорить про заселеність нашого краю в той період. В ті далекі часи територія нашого села та поселення на ній відноситься до скіфського державного утворення з центром в місті Гелон,яке сьогодні ототожнюють з селом Більськ Котелевського району. Це були так звані скіфи-орачі – землероби,що вирощували злаки,випасали худобу. Під час Київської Русі – ми прикордонна територія,або «сіверщина»,входимо до Чернігівського князівства, адміністративно - Верхньоворсклинська волость,Сновська тисяча. З 1197 року – це територія Новгород-Сіверського князівства під назвою «Ворскол-Себер».Під час монголо-татарського панування наша територія відноситься до улусу Мауці, і в жалуваній грамоті хана Менглі-гірея вона вказана як - «Черкасы зъ выходы и зъ даньми и зъ землями и водами; Звинигородъ зь выходы и зъ даньми и зъ землями и водами ; Хачибеевъ и Маякъ зъ водами и зъ землями ; ино почонши отъ Киева и Днепромъ и до устья и съ Непорожъ и Глинескъ , со всими ихъ людми».Правителями були хан Хумілай,Ногай,Берке.
Життя поступово відроджується після входження до складу Великого Князівства Литовського. Вся наша територія називається «груні».Тут селяться у відрогах глибочезного Грунського яру,що в ті часи проходив від нинішніх Комишів до Груні,Охтирки та Полтави люди – потомки первісних жителів,степняків,татар,насильно заселених князем Вітовтом черкесів та галичан,що і назвали так нашу територію. Це так звані в польських люстраціях (переписах) – «сивери»,вони володіння Черкаського замку – так звані «уходи»,де проживають «уходники» - бортники,мисливці,рибалки. З часом вони і будують постійні житла отут в яру ,у відрогах Павлівських ярів. Є всі умови для життя,в криницях вода,в широчезному яру посередині протікає невеличка річечка,яка мабуть тоді була повноводніша,навкруги пасовища для худоби,а на горбі ліс – прекрасний матеріал для будівництва житла ,місце для полювання,збору медів. Вся територія нинішнього села до яру в той час була вкрита лісом. Він простягався від Полтави до Охтирки і називався х – Букреєвським. Перші поселення, по ходу грунського яру, просто називали «грунські хутори».Серед них був невеличкий хутір уходників,пізніше названий Павловочкою. Так пише в своїх працях Олександр Лазоревський в журналі «Киевская старина» в 19 ст. «…….в томъ же 16 веке, берега Ворсклы,Псла и меньшихъ рекъ были незаселены и считались принадлежностью жителей правого берега Днепра,составляя ихъ уходы,т.е. места, где они промышляли зверя и заводили пасеки. Владельцы Ворсклянских и других уходов и были первыми колонизаторами нашей местности.....». Ось виписка з люстрації Черкаського замку 1622 року ,де згадується і наша територія «Медова данина З сіворів (siwiorоw), котрі є біля рік Груні, Псла і Ворскли, також інших річок, всього 9, віддавали до черкаського замку сіворної 23 каді меду, тобто з сіворів при ріці Груні 3 каді, а з тих, що біля Ворскли і Псла, 20 кадів. На цей час не дістається до замку, як виявилося при розслідуванні, тільки три з половиною каді меду. ………». Починаючи з 1620 -30 років – бум колонізації нашого краю. Хто тут тільки не селиться – московські втікачі, татари,виходці з Правобережжя,збіднілі шляхтичі з Польщі,всі ,що шукали щастя на вільних землях,а з ними авантюристи та злодюги різної масті,що йшли звідусіль від правосуддя – благо місцева влада цьому не перечила. Тому до середини 17 сторіччя населення нашого,невеличкого тоді поселення, було дуже різношерстне,але важкі умови життя згуртовують цих людей. Найперша небезпека – це напади татар,які невеликими кінними загонами ярами ,по руслах річок шукають та грабують нові поселення, де основна цінність, живий товар – люди. Мабуть неодноразово і наші пращури відчули на собі ці навали. Недарма ж до недавніх пір знаходять хлопчаки в яру біля копанки глибокі ходи-нори. То і були схованки людей від агресора. А зверху над яром з частоколу була зроблена засіка,де чергували озброєні люди,і куди збігалося нечисленне населення під час небезпеки,адже татарин був героєм у полі та і загони в них були невеликі. Тож дружно бралися всі за зброю,обороняючи своє. Пізніше якраз ця місцина і стане центром села. Ось такими були наші перші сільські козаки. В 1620-30 рр виникає містечко Грунь,грунські хутори також отримують кожний свої назви, перш за все, по імені першого поселенця,а тут ще в 1630-40 рр. наші землі надаються ротмістрові литовської прикордонної стражі Івану Павловичу, православному шляхтичу,який засновує тут свою слободу та заселяє її вихідцями з Правобережжя,що переходять сюди цілими селами,втікаючи від свавілля уніатів. Як стало відомо,це були жителі Подолії - нинішньої Житомирщини та Київщини. Він і називає поселення своїм іменем – Павловочка(з наголосом на перше «о»).Адміністративно – це Київське воєводство,Переяславське староство,обвод Миргородський. В розвитку села зіграло немалу роль і старовинний шлях,що проходив по дну Грунського яру від самого Криму до Києва. Подорожнім треба ж було і попоїсти ,і переночувати та і худобу нагодувати. От біля дороги і жили потрібні люди. Володіє землями у нас спочатку Лук’ян Жолкевський,потім його зять Конецьпольський,що передає їх в аренду пану Длузькому. В своєму селі Павлович будує приблизно в 1650 році церкву, престол якої і було названо на честь її фундатора,іменем Петра і Павла. На той час це була велична споруда -на вершині горба, на території старого городища,дерев’яна,одно купольна. Поряд з нею кладовище. Навпроти свій двір ставить сам Павлович,тут починають будувати домівки інші поселяни. Тепер тут центр села. Біля дороги стоїть корчма.
Під час повстання Богдана Хмельницького населення Павловочки все покозачилося і влилося в Грунську сотню Полтавського полку. Село заселяється ще більше людьми,які масово вітікають з Правобережжя від війни. Тут же знаходяться пасовиська для худоби Війська Запорожського. На жаль імена перших поселенців нам невідомі та і документи,якщо вони і були канули в «лєту».В 1654 році козаки з Павловочки склали присягу на вірність московському цареві в складі Грунської сотні. Землі та селяни стали підвладні Гадяцькому замку,що належав Гетьману «на булаву».Під час «руїни» наше село, як і сусідні, постраждало від гетьманської міжусобиці. Декілька раз тут проходили і козаки Виговського та Дорошенка, і татари. Гинули жителі,багато було забрано в татарську неволю. В 1672 році гетьманом України стає бувший Веприцький сотник,людина ,яка добре знала наші краї, Іван Самойлович. Одним з першими його універсалів було на надання маєтностей монастирям .Так надається і «сельцо Павловучка» в володіння знов створеному в 1652-53 рр. Пустино-Скельському Спасо-Преображенському чоловічому монастиреві. Все посполите населення працює тепер на нього. Видається охоронна грамота від гетьмана, тепер їх не мають права забирати до себе на роботи козацька старшина та козаки, не мобілізують на війну,не забирають худоби для війська, вони не повинні брати на постій російські війська. Посполиті платять фіксований річний податок або натурою, або роботами на користь монастиря , обробляють монастирські поля навкруги,яких стає все більше після випалювання лісу,збирають мед та віск, в лісі полюють звіра. Ніхто,крім ігумена ними розпоряджатися не може. Козаки ж займаються винокурінням(варять горілку),виробляють поташ для виробництва пороху та добувають селітру,якої так багато на території Павловочки. Недарма до сьогоднішніх днів місцина ,де побудовано містечко нафто розвідників, за кладовищем, називається «бурти».Село адміністративно входить до Грунської сотні Гадяцького полку, Грунського повіту. Село - це козацький курінь на чолі з курінним отаманом,козаки якого відбувають військову службу у складі Грунської сотні Гадяцького полку. Так 6 липня 1691 року гетьман Мазепа також підтверджує своїм універсалом володіння Скельського монастиря на село Павлівочка,яке було надане йому раніше - «….Пресветлейшихъ и державнейшихъ великихъ государей ихъ царского пресветлого величества Войска Запорожского гетманъ ІоаннъСтепановичъ Мазепа. Іхъ же царского пресветлейшего величенства Войска Запорожского всей старшине и черне,особливе пену полковникове Гадяцкому ,сотнику Грунскому,отаманове городовому,війтове,и всем тамошнимъ обивателямъ и кожному,кому о том ведати надлежит,ознаменуемъ,ижъ яко за пришлого антецессора нашого бывшего гетмана и за нашого гетманского уряду законники монастира Скелского селцем Павловочкою ,в уезде Грунском найдучомъся владали и изъ оного вспартю ихъ монастырскихъ недостатковъ всякую звичайную повинност отбирали ,так ми ,гетьманъ,тепер тое же серце Павловочку при превелебном отцу Пахомию Федоровичу ,теперешнему ігумену Скельскому ,зъ повагою сего універсалу нашого приказуемъ,абы нихто зъ старшини и черне полку Гадяцкого, а особливо господар нашъ ему,отцу ігуменови,зъ братіею в владению оного села жадное не важилися чинити перешкоди и становиська войсковимъ людемъ,жеби не давали ,а войтъ з посполитими тяглими людми(опрочь козаковъ)абы всякую повинность и послушенство отдавали. Данъ в Батурине ,июля 6 року 1691.Звишъменованый гетман,рукою власною .К сей копыи во верности сходства с поденнимъ універсалом владелецъ иеромонахъ Прокопий Бочковский ,игуменъ монастира Пустинно-Скелского свято Преображенского своеручно подписался ,а подленный уневерсалъ къ себе принялъ.Сводилъ с поденними універсалами писар полковой гадяцкий Ситенский.»Село з тих часів було відносно заможним,а може точніше сказати , життя в ньому було більш стабільніше та спокійніше,тому що вони не знали над собою сваволі українських та російських чиновників.Під час Північної війни, взимку 1708 року, через Комиші та Павловочку ішли шведи до Котельви. Як відомо, на своєму шляху вони безчинствували та грабували населення. В 1710 році гетьман Скоропадський підтверджує своїм універсалом права Скельського монастиря на село Павловочку ,що прізніше дублюється по Гадяцькому полку полковником Чарнишом –«Его Царского Пресветлого Величества Войска Запорожского Полковник Гадяцкий Іванї Чарниш .
Вамъ Пану Сотникове Грунскому Атаманови Городовому и Войтове ізо всеею громадою тамошнею, а особливе тоей же сотне Села Павловочки Войту зо всеми Посполитими людми тамошными , доброго от себя всемъ зичачи здоровья, сымъ листомъ мойимъ обьявляю;Поневеже яко за бившихъ Антецессоровъ ,Села Павловочки люде в подданстве до Монастиря Скелско –Пустинного жительнов,для вшелякихъ ихъ монастирскихъ недостатковъ остаться; знадбудовались, Такъ и за Щасливой нашей нинешней Ренасентаде Изне Вельможное Его Мосце Пана Гетмана довго ему богоденствуять и Панувать: Подтвердительний Поважний Его Панский Универсалъ натихъ же Посполитихъ людей жителей села Павлувочки виданъ и жбы оны в темъ кое до Обытели Святой отдавали послушенство,и безъ жадной спреки повиновение Про то и Я Полковник стосуючись Гетьманскому Універсалу;а надто зглянувши на разоренную от неприятелей шведов близко не доконца обитель святую Прошению Превелебного Отца Гервасия нинешнего Ігумена зо всеею братиею Скелской с усадебами месце; войтови Сельця того Павловучки з посполитими людми абы нывчом до наданого Послушенства в отдаваня оного не били спеки Приказую,им вижепомяненой Старшине Грунской послушность до водить а надто непослушнихъ воле и указовъ Ігументскихъ и супротивящихъся ихъ правом карати посполитих повеліваю. Данъ в Гадяче сея Июня месяца 30 дня 1710 Року
Вишепоменований Полковник Рукою Собственною.Лист Пана Полковника Чарниша маетность Монастирскую даную».
Відомості про населення Павловочки можу привести з архівних документів про похід Грунської сотні до фортеці Святої Катерини, де згадуються Малопавлівські козаки,та реєстрів Грунської сотні тих часів «Виденія Полку Гадяцкого хто іменно з якой сотне в низховой походъ до крепости святой Катерини на перемену прежнимъ козакамъ в семъ 1725 году июля 21 дня виправлений,
Василій Рожанский сотникъ Зенковский полковий командиръ. Села Павловочки козаки - Хвилонъ Колодка,Андрушко Тарасенко,Савка Охматовский».В метричних книгах Комишанськолї церкви за 1723 рік також вперше згадується Малопавлівська церква,де священником Михайло Костянтинов. Все тогочасне населення села поділялося на три стани – козаки на чолі з курінним отаманом відбували військову службу в Грунській сотні за свій кошт,маючи своє господарство. За це їм надавалися землі,що могли передаватися у спадок. По майновому стану( кількість десятин землі та тяглової худоби) вони поділялися на можних,середніх ,убогих та «крайнє убогих»,причому наявність коней та волів була в них обов’язкова. Проживали великими сім’ями,сумісно ведучи господарство. За походи також платили їм невеликі гроші. Крім цього козаки варили горілку на продаж,варили селітру та виробляли поташ,у багатьох з них були вітряні млини. Серед них виділялася козацька старшина – атаман та асаулець. Старшим над селянами був війт. Це він збирав податі,передавав розпорядження ігумена селянам. Селян періодично забирали на війни з худобою в якості погоничем. Часто вони також приймали участь у битвах і верталися звідти вже козачого стану. Селяни також розділялися по майновому стану на грунтових, середньогрунтових та убогих,а ще виділялися такі,як живучих за рахунок тільки своїх огородів. Козаче життя було нелегким,багатіти їм було ні з чого: загибель та хвороби під час походів,важка праця між ними,часто і густо нічим було обробляти землю – гинули в походах коні,вдома без чоловічих рук занепадало господарство. Тому багато хто з них старався перейти у поспольство,або спродував землю та йшов у підсусідки до своїх більш багатших родичів. Козаки та селяни жили на той час окремими громадами. Одружувалися, наприклад,один з одними лише одного стану.Ще один стан,який був у нашому селі – це духовенство. Сюди відносилися священник Костянтин Михайлов,а потім його син Михайло Костянтинович Даценки,які до середини 19 сторіччя правили в Петропавлівській церкві та їх сім ї. Вони мали окремі обійстя,землю,робітників. До них односельці відносилися з великою повагою. Їх діти були також дияконами та псаломщиками в храмі. Про кількісний склад населення найраніше відомості з ревізії 1731 року -«Году Іюня 8 дня.Сведеніе Сотне Грунской Сочиненное по Указу коли кое число всей Сотне нине налицо,дворовъ козачихъ з найзаможнихъ,убогихъ, и крайнъ убогихъ, и такожъ подсуседковъ козачихъ ,по розписе сей явствуетъ.Той же сотне села Павловочки можние козаки - Атаманъ Козьма Бедрицкий,Уласъ Охматовский з братомъ,Гаврило Гриценко,Федоръ Нечай,Тимошъ Федоренко,Данило Свистунъ,Моисей Григоренко,Лавренъ Бахкаленко,Феско Колодка,Романъ Шапаренко- Ітого – 10;Того ж села средние козаки - Феско Костенко,Ярема Овечка,Гарасимъ Мусъенко,Захарко Дяченко,Грицко Богатиренко,Евтухъ Сердюкъ,Карпъ Бедрицкий,Климъ Колодка,Федоръ Зозуля,Андрушко Ткачъ,Ничипоръ Едленко,Федоръ Яровенко,Павло Василенко,Ітого 13;Того ж села крайне убогие козаки - Іванъ Цибулка,Остапъ Муленко,Палъй Чередникъ - Ітого 3;Того ж села козачие одсуседки - Іванъ Литвинъ,Іванъ Кучмъенко - Ітого 2
1731 году іюня 8 дня виденіе Монастиря Свято Преображенского Пустинно Скелского коли кое в селе Малой Павловочке до оного Монастиря имеются поместия можнихъ среднихъ и крайне убогихъ,ниже сего показуемъ:можнихъ -Іванъ Шелестъ з братом,Яковъ Самойленко,Ітого – 2;Средніе - Василь Плевко з синами,Яковъ Галецкій,Степанъ Кударъ,Назаръ Дорошенко,Хведко Романенко,Василиха Романенкова удова,
Яковъ Кударъ з синами,Данило Довгомазченко з братами,Іванъ Цинбалъ,Гаврило Дадиненко,Марфа Мартиниха вдова,Самойленко Гаврило,Ілко Григоренко,Петро Кударенко,Степанъ Перехрестенко,Іванъ Дорошенко з синомъ,Іванъ Пухленко,Іванъ Дузь -Ітого 20; Убогіе - Яковъ Гайдичъ,Павло Шелепуха,Кирикъ Батирець,Михайло Кобезький,Хведко Перехрестенко,Іванъ Романенко,Савка Лесенко,Никита Пустоваръ,
Павло Ткачъ,Грицко Соловей з братомъ,Кирикъ Ярового братъ,Прокопъ Вовкъ,Мартинъ Литвинъ,Левко Зачерило,Хведко Шамраюв зять,Хведоръ Гаман,Ілко Вакуленко з невістками,Іванъ Козачокъ,Іванъ Швець,Прокопъ Колесниченко - Ітого 21;Крайне убогіе - Матвей Соболь,Грицко Дейченко,Остапъ Муленко з братомъ, Михайло Ремезенко,Павло Ремезенко з братомъ,Супрунъ Колесниченко,Никита Кобезкий,Семенъ Прувский з синомъ,Степанъ Павлишинъ зять,Василь Меняйленко,Панасъ Перечепа,Пахомъ Савченко,Якимъ Парасоченко,Тарасъ Беловоленко,Василь Куцулапъ з братомъ,Хведко Галатенко,Іванъ Доронишинъ зять,Петро Хоминъ зят,Яско Довгопятко,Уляна Іллюшиха вдова,Михайло Сахненко,Микола Радченко,Василь Радченко,Кондратъ Чижка,Ониско Коснеенко,Данило Хведченко,Матвей Хведченко,Пархомъ Крухмаль,Андрушко Вороненко ,Итого – 30. Итого всех 73». Так в 1731 році було в Павловочці 28 козачі двори та 73 двори посполитих. З 1735 року козаки стали поділятися на козаків виборних,підпомошників та підсусідків. Виборні –найбільш заможні ,вони постійно несли військову службу. Підпомошники постійно не служили,а працювали над спорядженням виборних в похід. А козачі підсусідки проживали на подвір’ях у більш заможних козаків, свого нічого не мали, повністю залежачи від хазяїна. Козак не мав право покинути місця проживання навіть на короткий період часу без згоди або наказу сотника, і продати свої ґрунти,щоб перейти в посполиті. Практично все населення села мало худобу. Особливо цінилися воли та коні. Чим більше худоби тим багатше господарство. В 1740 році в селі було 30 козачих дворів, в них було 30 хат та проживала 31 сім я. .Населення села зростає. Так в 1750 році воно нараховую більше 1000 чоловік , в 115 дворах,є шинок полковника Семена Милорадовича,воловня Милорадовича,двір священика Костянтина Михайлова,двір Молдавського Гусара та двір Семена Милорадовича. При церкві є школа. З місцевої козачої старшини тих часів слід назвати відомих курінних отаманів. Це відносно багаті та поважні товариством козаки - Петро Нечай, Кузьма Бедрицький, Яцко Бедрицький, Стефан Бедрицький, Петро Никифорович Ковалюха,асаулець – Іван Сердюченко. Війт - Ілля Іванович Кударенко.Про майновий статус посполитих –21 двір мав худобу: воли та коні і наділи землі з сінокосами, 6 сімей рахувалися заможними. Це двори Федора Романенка,Лук’яна Івановича Цимбаленка,Гаврила Тимофійовича Самойленка,Гаврило Гагіна,Матвія Зажериленка,34 двори, в яких було 36 хат, відносилися до бідних - не мали наділів землі та сінокосів, вся їх земля була біля хати .Вони мали лише 5 коней та одного вола. У 1780 році в Павловочці народилося 46 дітей( 20 дівчаток і 26 хлопчиків),померло 44 чоловіки (з них дітей 19). Одружень було 11. В 1760 році гетьманом України стає Кирило Розумовський. Своїм указом від 26 листопада 1761 року він забирає село Павловочку у Скельского монастиря до свого володіння – Гадяцького замку. Для селян нічого не змінилося .В 1788 році було населення 991 чоловік , з них козачого стану 476 (дітей264),селян 422,духовного стану – 22 чоловіки .Козачих дворів – 39,посполитих – 41 ,бездвірних – 7.посполитих в дворі Милорадовича – 3. Великі сім ї були у козаків Григорія Федоровича Павленка 12 чоловік,Гаврила Мироновича Дейко – 13 чол.,Петра Никифоровича Ковалюхи – 6 чол.,Трохима Григоровича Бедрицького – 11 чол.,Оврама Никифоровича Єдленко – 14 чол.,а також багаточисельні сім ї Тарасенків,Левченків Шапарів,Шелестів,Нечаїв, та серед селян – сім ї Іллі Івановича Кударенка,Трохима Максимовича Павленка,Івана Федоровича Романенко,Леонтія Леонтійовича Зажерила.
В 1785 році ліквідовується полково-сотенний устрій нашої землі. Козаки Грунської сотні ввійшли до Сіверського карабінерного полку. А Мала Павлівка входить спочатку до Малоросійського, а потім до Чернігівського намісництва Зіньківського повіту.. Землі в селі належать графу Разумовському , полковнику Семену Милорадовичу,що проживає в Груні та Василю Трохимовичу Бразолю – бунчуковому товаришеві. .
Всі жителі Павловочки сповідують православ’я. В Петропавлівській церкві,побудованій ще в середині 17 сторіччя в 1763 році проводиться капітальний ремонт. В її приході на кінець 18 сторіччя 1004 чоловіки . Священниками в цей час Даценки Василь Михайлович та Григорій Михайлович,які проживають при храмі. Дияконом Андрій Леонтієвич Перехрест ,а паламарем Єдленко Стефан Семенович. В 1810 році Розумовський спродує остатки своїх володінь в наших краях. Після цього в селом володіють Бразолі - Василь Трохимович,бувший сотник, та його нащадки. Яким чином землі Милорадовича та Розумовського перейшли до рук Бразоля, я достеменно не знаю. Частину земель більш за все він купив у Розумовського,а землі Милорадовича, можливо, відійшли йому як придане його старшому синові Стефанові,що одружився з дочкою того ж Милорадовича і проживав у Груні. На протязі 19 сторіччя Павловочка інтенсивно розвивається ,виростає її населення ,само поселення виходить за межі ярів, та забудовуються багато нових вулиць, будується школа, село стає ошатнішим та красивішим .Але то буде трішки пізніше ,в іншій історії……..
Від імені всіх користувачів данного ресурсу виношу велику подяку Олександр Сірому за його роботу над данною статтею та за дозвіл опублікувати її тут.
З повагою, Адміністратор.