Перший спомин про Петропавлівську церкву я знайшов у документах 1723 року, коли в метричних книгах Покровського храму, що в Комишах, згадується про «Петропавловский приход села Павловочки», себто нинішньої Малої Павлівки. В 1732 році Петропавлівська церква згадується і в «Присяжних списках Гадяцького полку…» Першим відомим її священником був Михайло Костянтинов. Є версія, що це був один з ченців Скельського Свято Преображенського чоловічого монастиря. В раніше сказаних «Присяжних списках» ми зустрічаємо також настоятеля Петропавлівського храму Костянтина Михайлова ( найвірогідніше син вищевказаного). В 1731 році згідно ревізії (перепису) Груньської сотні в приході Петропавлівської церкви було 73 селянських господарств та 28 козачих і проживало тут 976 чоловік. Церква повністю дерев’яна з дзвіницею, священик проживає поряд з хамом. На подвір’ї знаходиться церковна сторожка. Побудована в класичному православному руському стилі однокупольна з залізним хрестом. Поряд приходське кладовище. Напроти дім Полковника Семена Милорадовича та шинок. Роботи, дорогі друзі, в священика Костянтина Михайлова вистачало. Без нього нічого в селі не робилося. Чи то дитя народилося – охрестити, чи обвінчати молодят та і в скрутну хвилину для людей – втрату рідних, похоронити – скрізь потрібен був батюшка, або як раніше в документах називали «Поп». А в Малій Павлівці ні багато, ні мало, а в рік на той час було до сотні новонароджених, 70-80 похорон, 15-20 весіль. Крім цього, вже в той час при церкві була невелика школа грамоти, піп виконував роль і лікаря, і писаря, і першого порадника для населення. Всі люди один раз на рік обов’язково сповідалися в церкві, всіх тяжко хворих та помираючих батюшка причащав перед кончиною.

В 1740 році вже окремим приміщенням за церквою рахуються двір священика Михайла Костянтинова, сина Костянтина Михайлова(можливо Даценко) та двір церковний. В 1748 році вже є окреме приміщення церковної школи грамоти.

Вперше ця дерев’яна церква була перебудована в 1763 році. Її було розібрано і поставлено на кам’яний фундамент та цоколь. Зроблено новий іконостас. Згідно сповідальних розписів 1778 року в Малій Павлівці в приході Петропавлівської церкви було 991 житель, а з них 384 чоловіки та 402 жінки, 205 дітей (100 хлопчиків та 105 дівчаток), 2 священики, 2 дячки і пономарь. Правили в церкві Василь Михайлович Даценко 49 років, проживав в церковному приміщенні з сім’єю мав дружину Феодосію Василівну та 5 дітей, а також робітницю Агафію Кондратину 18 років. На тому ж подвір’ї проживав його брат, священик Григорій Михайлович Даценко 38 років з сім’єю, його дружина Євдокія Прокопівна та 4 дітей та служниця Марія Павлівна. З ними проживала їх мати Агрипина Василівна 69 років та служники матері 6 чоловік. Поряд був дім дячка Андрія Антиповича Перехрестова, де він проживав з дружиною. Дітей в них не було, а в окремому будинку проживав пономарь Петропавлівської церкви Стефан Семенович Єдленко 40 років з дружиною Тетяною Федорівною, 25 років та сином Федором 4 рочків. В них на подвір’ї жили їх служники Катерина Федорівна вдова з синами Стефаном та Кузьмою.

Нові часи для церкви настали, коли на постійне місце проживання переїхали в Малу Павлівку пани Бразолі. Вони будують напроти церкви собі будинок, стають основними меценатами храму. Євгеній Григорович та його дружина Софія Григорівна(вроджена Селецька) прикрашають все навкруг. Внизу ставок з дивним садом, навкруги святої обителі мурований огорожа, збудована за свій рахунок. Пишно відмічається в селі храмове свято Петра і Павла з народними гуляннями, подарунками від пана громаді та церкві. На початку 19 сторіччя в Малій Павлівці в храмі настоятелем іерей Костянтин Цареградський – віточка знаменитого священницького роду в Полтавській єпархії. Його діти та онуки пізніше будуть служити в Пірках, Груні та інших церквах Зіньківського повіту , дияконом Микита Даценко, псаломщиком – Андрій Даценко. Церковний староста –козак Володимир Дейко, який до речі, був нагороджений від Полтавської Єпархії 20.06.1880 року похвальною грамотою «за усердие». В 1867 році на місце диякона Микити Даценка рукоположений 25 річний син священника Лавр Іванович Вассаковський. Церковний притч в цьому році в Петропавлівській церкві складається з священика – Костянтин Цареградський, диякона – Лавр Вассаковськи, дячка – Евлампий Михайловський та пономаря – Андрій Даценко, псаломщика Іваніцького. В 1869 році настоятель Цареградський за віком та станом здоров’я виходить поза штат і в сільський храм призначається ще один молодий священик – Дмитро Олександрович Хилецький. У нього з дружиною Марією Іванівною як відомо було п’ятеро дітей. Я знайшов відомості про Дмитра 1870 р.н. та Олександру 1869 р.н.. Треба сказати, що це був відомий та авторитетний священик в повіті. Так наприклад хрещеними батьками у його дітей були найавторитетніші люди повіту – Бразолі, Лейбини, фон Ротти . В 1870 році він помер. 9 березня 1880 року пресвітер Петропавлівської церкви Димитрий Хилецький згідно його ж прохання переміщений до Георгіївської церкви села Попівки Гадяцького повіту, а на його місце затверджений 17.05. 1880 року диякон Лавр Вассаковський, котрий походив з древньої польської шляхетної родини, виходець із Правобережжя, багато родичів якого були також священиками. Ось імена тих, що служили в Полтавській єпархії –Семен Вассаковський настоятель храму в с. Борки Хорольського повіту, Олексій та Федір – в Лубенському повіті, Петро та Віктор Переяславському повіті, син Лавра – Микола Вассаковський 1867 р.н в селі Капустино Гадяцького повіту. Лавр Іванович мав дружину Тетяну Костянтинівну та четверо дітей. В 1883 рік в Малу Павлівку приїздить молодий псаломщик Афанасій Крошкін, про що ми читаємо в газеті Полтавські Єпархіальні відомості за 1884 рік №2 «….Изъ распоряжений Епархиального Начальства .от 29 июля 1883 года.Диячковский син Афанасий Крошкинъ къ Петро –Павловской церкви села Малой Павловки Зеньковского уезда определенъ исправляющим должность псаломщика.». В 1886 році збудована Бразолями кам’яна церковна сторожка, де знаходиться церковна бібліотека.

В 1894 році в церкві проводиться капітальний її ремонт. Вона дерев’яна, ззовні викрашені масляними фарбами покрівля , а стіни вибілені вапном, всередині окрашені дерев’яні поли в червоний, а іконостас, що був виготовлений в 1763 році в білий колір. Ремонт коштував 700 рублів серебром. В тому ж таки 1894 році псаломщик Афанасій Крошкін був рукоположений в Полтавському Кафедральному Успенському соборі в диякона Петропавлівської церкви. Однак служив він тут дияконом недовго. В 1903 році він священник в храмі села Максимівки Гадяцького повіт. В кінці19 сторіччя з церковної утварі в храмі було – два срібно-позолочених потира , 5 Євангелій (з них 2 в срібній оправі), 7 напрестольних хрестів (з них 3 срібних), 5 «облачений» для престолу, 17 священичих риз та 4 дияконських. При церкві в той час була бібліотека, де були цінна старовинна Біблія на старослав янскій мові .Церква виписувала тодішні періодичні православні видання. Особливою цінністю Петропавлівського храму в той час було наявність церковного капіталу в розмірі 17 тисяч 570 рублів, з яких 1700 рублів пожертвував для храму поміщик Бразоль Евгеній Григорович. Таких грошей не мала жодна церква Зіньківського повіту, а їх було на кінець 19 сторіччя 73. Це були багаторічні пожертви мешканців села – козаків та селян,які добуваючи своїм кров’ю і потом ці рублі, частину з них жертвували на святу обитель. Ось так шанували і поважали бога – і словом, і ділом. На ці гроші і було розпочато пізніше в 1900 році будівництво нового кам’яного храму . Церковним старостою був на той час селянин Яків Власенко. Тоді ж в приході було церковно-приходське попечительство, головою якого був козак Варнава Клименко. Воно якраз і займалося господарськими проблемами в приході. До речі величезна церковна сума грошей знаходилася в банку під процентами, куди їх вигідно вклав Малопавлівський поміщик Григорій Євгенович Бразоль, на той час Голова Зіньківського Земства. При церкві в 1896 році була земська школа де навчалося 42 хлопчика і вчителькою була Дарія Крошкіна, та церковна школа грамоти, де навчалося 13 дівчаток і знаходилася вона в будинку тодішнього диякона Афанасія Крошкіна, який був там учителем. В 1902 році в приході земська школа та школа грамоти для дівчаток, маються 2 хати для священників. Садибної землі навкруг церкви 1078 кв. саж.,ружної (тобто для обробітку – 33 дес.) священик має зарплатню в той час 120 руб на рік. Прихожан 896 чоловіків та 860 жінок. В приході хутори – Закаблуки,Бурячиха,Обертень,Качанівка. Священики – Лавр Іоаннович Вассаковський з 1878 року, нагороджений скуфією ,псаломщик диякон Афанасій Тимофійович Крошкін з 1894 року. Церковний староста – козак Гаврило Трохимович Левченко.

                           В 1900 році на сільській сходці за ініціативи панів Бразолів,які сами будучи дуже віруючими людьми ,були визначними державними та громадськими діячами  та беручи до уваги те ,що церква мала немалі на той час кошти , вшановуючи цим сам рід Бразолів було вирішено побудувати поряд зі старою церквою нову кам’яну, зоставивши стару її назву. Відомо що  брати Бразолі  Сергій ,Григорій та Лев виділили значні свої кошти для будівництва і саме для цього  побудували в урочищі «Караван» цегельний завод. Будували її майстри з Росії.. Підсобними робітниками були прихожани храму. Кожна сімя повинна була відпрацювати на будові безоплатно. Церква будувалася вже на цементі англійському «Портланд»,але його було небагато, тому використовували стару суміш - цегельну крошку ,вапно та білки яєць. Вона «тепла» ,з унікальною системою отоплення,кажуть по проекту закордонних архітекторів. Ставляться позолочені хрести, ззовні фарбується червоною охрою з білими підводами та піддашшям. Мурована 33 метрова дзвіниця з спеціально замовленими та виготовленими в Петербурзі дзвонами .Їх мелодійність дивувала всіх .Всередині сяяв позолотою іконостас,де золотими буквами був вписаний весь  рід Бразолів – фундаторів церкви. Сама споруда потопала в зелені,за якою вів догляд панський садівник. Недарма з усієї округи сюди приїжджали вінчатися молоді,не тільки прості люди ,а і знайомі та родичі Бразолів з Харкова ,Полтави,Зінькова та Охтирки.За церковним муром було сімейне родове кладовище панів Бразолів ,де й  були поховані  Василь Трохимович,Євгеній Григорович,Софія Дмитрівна ,Григорій Євгенович Бразоль,їх померлі ще в малолітстві діти,перша дитина Сергія Бразоля,перша дружина Григорія Бразоля та сестра другої Ганна Петрівна Милорадович. Вулиця ,де стояв храм, була сама ошатна та заможна. До церкви вела так звана дубова алея – остаток древнього дубового лісу від Охтирського поштового тракту. Це і був тодішній центр села .Недалеко від церкви стояв шинок  та лікарня для венеричних хворих.На початку 1905 року тяжко захворів Лавр Иванович Вассаковський і вже з травня цього ж року за станом здоровя він не може служити служб .11 травня 1905 року сюди переводиться на священницьке місце з с Максимівки  Афанасій Крошкін ,а  17 липня 1905 року на 64 році життя помирає священник Лавр Иванович Вассаковський ,його хоронять з належними йому почестями  і як пишуть ті ж Полтавські Єпархіальні відомості «….При большомъ стечении народа ….».Як же жила в той час церква та її приход.Короткі та скупі відповіді на це питання надають Полтавські клірові відомості,що почали видаватися 1 раз в 3-4 роки ,і дані надавали самі ж настоятелі храмів. В 1912 році  вони пишуть «Клировые ведомости Полтавской епархии - №230 с.Малая Павловка .Петро-Павловская церков,каменная,въ одной связи съ такой же колокольней,теплая,построена в 1902 году,квартира священника 4 комнаты,17 куб саж,25 куб арш,квартира для псаломщика  - 3 комн,11 куб саж. 11 куб арш,жалование священника – 117 руб 60 коп,псаломщика 35 руб 28 коп,ружной земли 33 дес,прихожан привелигированного состояния – 35,мещан – 6,казаков 957,крестьян – 561,деревень -4,отъ 1 до 5 верстъ,разст. Отъ Конситстории 80 верстъ,отъ благочиния – 5 верстъ.Священники – Афанасий Тимофеевъ Крошкинъ,псаломщикъ Петръ Владимировичъ Вениаминовъ,церковный староста Афанасий Косминъ Борисенко.»В 1917 році псаломщиком у храмі Дмитро Слухаєвський.

          Будуючи новий храм Петра і Павла Малопавлівчани думали ,що стоятиме вона віки,прославляючи бога та меценатів Бразолів ,але на жаль, кам’яна красуня не так довго радувала людей .Починаючи з 1917 року  церква занепадає. Ні про яке меценацтво вже не йде мова. Людей, а особливо молодь  активно відлучують від віри. Наразі в Малій Павлівці відкрито «Колбуд», куди в перші часи просто заганяють нарід. До 1928-30 року в церкві правиться ,але акти громадянського стану вже не ведуться .А з 1934 року вона вже закрита. Останній її священик Афанасій Крошкін помер від голоду в тяжкому 33.А в 1937 році розібрана на господарські нужди Грунського району,як «ветхая и аварийная». Сьогодні на місці, де вона знаходилася, господарські садиби жителів села .Родинне кладовище Бразолів  занехаяне. Імена колишніх священників Костянтинова ,Михайлова,Даценків, Костянтина Цареградського,Дмитра Хілецького,ЛавраВассаковського, Афанасія Крошкіна забуті. Вже не кажучи про те ,що мабуть вони заслуговують ,щоб їх іменами були названі принаймні вулиці Малої Павлівки .Лише велика кількість битої цегли на огороді людей,проживаючих на бувшому церковному обійсті ,говорить про те ,що колись тут стояла велична кам’яна споруда.

ПАНИ БРАЗОЛІ – ВІД ГРУНСЬКОГО СОТНИКА ДО ПРИДВОРНИХ ЧИНІВ.

Видатні особистості Охтирщини

З дитинства вдома, тільки-но річ заходила про людей заможних та успішних, завжди на слуху було – Бразоль, Бразолі. Лише пізніше, подорослішавши я узнав, що це імена конкретних людей в дореволюційний період, багатих і заможних, які мабуть, щось таки зробили добре для людей, беручи до уваги, що маса розповідей старих людей, часто майже фантастичних історій, які були овіяні нотами ореолу панів-добродійників, народолюбців та великомучеників. Ставши дорослим чоловіком, узнав, що Бразолі – це Григорій – Малопавлівський поміщик, а Сергій – Комишанський.

Займаючись історією свого села Малої Павлівки, ставлячи за мету написати найбільш правдиву та повну її версію, стикнувся з тим, що без окремого розділу про панів Бразолів нічого не виходить, І ось все що я знайшов, я і повідаю Вам, дорогі мої читачі та земляки. Більшість(на 90 відсотків) мого матеріалу взяті з документів, ну а хто знає більше, що ж буду радий почути та дописати. Нумо почали…

Василь Бразуль

 Звернувшись конкретно до матеріалів, яких на подив, знайшлося немало, з’ясувалося, що рід Бразолів – це давній козацько-старшинський рід, що служив нашому народу ледь не з часів Богдана Хмельницького і, хоча нащадки у своїх споминах пишуть про те, що їх предок Трохим був полковником у батька Хмеля, я таких відомостей не знайшов, хоча інформації по козацькій старшині достатньо та і Вадим Модзалевський, автор знаменитого «Малороссийского родословника», на який я спираюся, думаю, таких би даних не пропустив .

Бразоль – це видозмінене прізвище православних молдавських дворян Бразулів (яких в ті часи називали «волохами»), тікаючи від утисків османів-мусульман осідали в Росії та Малоросії. Ось і Лукян Бразул служить в Київському охоче комонному полку обозним. Його син Тимофій Бразул в Гадяцькому полку в канцелярії. З дітей Бразоля Трохима нам відомий лише Василь, що народився в 1723 році в Гадячі та у 13 років вступає на службу в Гадяцьку полкову канцелярію, одержавши перед цим домашню освіту, підканцеляристом, бере участь в турецькому поході. З 1749 року – «полковой дозорщик індуктовых сборов», потім писар Гадяцької міської сотні з 1752 року. В 1754 році він в поході на Дніпрі з Биховським. З 1761 року проживає в Груні – значковий товариш Гадяцького полку (тобто козацький офіцер з особливих доручень при Гадяцькому полковнику). На той час це, зважаючи на вік, непогана військова кар’єра. Указом Гетьмана Розумовського від 4 жовтня 1763 року призначений Груньським сотником замість Семена Милорадовича. І хоча Груньська сотня була поряд з Куземинською не значима в полку – територія малозаселена, небагата, сама посада висувала Василя Трохимовича Бразуля в ряди козацької старшини Гетьманської України. В той час Грунська сотня – це військо-адміністративна одиниця Гадяцького полку, в межах Української Гетьманської держави, у складі Російської імперії, що включала в себе військову частину – козаки у кількості 234 чол. та територіально – містечко Грунь, села Шенгаріївка, Комиші, Павловочка (Мала Павлівка) та слобода Семенівка з їх окружними землями і посполитим (селянським) населенням, що несли повинність Гадяцькому замку. Крім жителів Павловочки, які працювали на Скельський Преображенський чоловічий монастир, що знаходився в селі Скелька за Грунню. Сотник має військову владу, тобто керує козаками в мирний час і під час походів, відповідаючи за підготовку до них, та адміністративну цивільну владу – стоїть на чолі сотенної канцелярії, несе відповідальність перед полковником за збір податей з населення ввіреної йому території, проводить суд у межах повноважень, виконує накази і постанови Генеральної Гетьманської канцелярії на місці. З послужного списку сотника Бразуля: 1767 рік – командував 1,5 тисячами козаків на лінії, з грудня 1768 по січень 1772 – «содержал впереді форпости», був 4 місяці в фортеці Козловській, 1769 рік на форпостах(кордоні) займався укріпленням лінії «и был в походе у Перекопа и Алешке со 2-ой армией». Щодо адміністративної діяльності, з документів можна побачити, що сотник вельми вживчива добродушна людина, немає жодних скарг на нього в полкову канцелярію, не змінюється за 12 років склад сотенної старшини, добросовісний адміністратор (мається ряд похвальних грамот за вчасний збір податі по сотні), хоча водночас і вимогливий та інколи і суворий. Є рішення сотенної канцелярії за його підписом про штрафування посполитих козаків своєї сотні. Проживає Василь Бразуль в Груні, має там винокуренних два заводчика, шинок на виїзді з містечка, селітряний заводчик на один котел та 20 посполитих, даних йому на ранг, землю, виділених від монастирських володінь в Павловочці. Утисків козаків за Василем не було виявлено але зазвичай в ті часи козаки працювали на сотника, частіше за борги, мав також свою «мзду» керівник сотні і із «справедливості» в суді. Та так і багатів потихеньку. Про його хазяйновитість і турботу про сім`ю видно з того,як в подальшому житимуть його діти та онуки, яким він зробив міцний фундамент матеріальних благ у житті. І це все за 12 літ сотничества. Рахуючись з тим, що старшина Гадяцького полку великих маєтностей не мала на території полку, (згідно Генерального слідства Гадяцького полку лише полковник та його найближче оточення мало маєтності) тому що весь Гадяцький ключ, тобто територія полку з землями та селянами, або належали Гетьману, а він зрозуміло не дуже охоче робив і ревізії в них та і тим паче їх не роздавав. Тому в маєтностях Гадяцького полку постійних володінь за Грунським сотником не числилося. В Груні у Василя Трохимовича з дружиною Іриною Андріївною (1732-1788) народжуються діти – Григорій, Микола, Олексій, Василь, Марфа (1765), Ірина (1769). Він вельми поважна людина в полку і в 1767 році підписує наказ Гадяцького, Миргородського та Полтавського шляхетства «въ Комиссію о сочиненіі проекта новаго Уложенія», яким Катерина друга узаконила кріпацтво на Україні. В 1775 році Василь Трохимович універсалом Гетьмана Розумовського звільняється від посади сотника Груньського «по старости и болезні» з наданням чину бунчужного товариша(офіцерський чин в гетьманській Україні близький до полковника, що вказує на близькість до Гетьманського оточення і дає можливість в майбутньому на службову кар’єру своїх дітей), будує дім в Павловочці, біля якого садить сад близько десятини, риє став за церквою у яру, прокладає серед дубового лісу дорогу, обрамлену дубами від Охтирського тракту до свого маєтку, скуповує землі та кріпосних Павловочки, благо закривається монастир в 1776 році, якому належала Мала Павлівка. Ліквідується гетьманство, багато земель Розумовського продаються в казну імперії, а з 1810 року він допродує і їх остачу – Комиші, Павловочку, Довжик. Більше всього, що в цей час всі наші землі і купує бувший сотник, заснувавши своє родове гніздо в Малій Павлівці, напроти церкви Петра і Павла, збудованої ще за часів Мазепи Скельськими ченцями. Василь Трохимович, незважаючи на вік та хвороби, з 1782 по 1785 року стає суддею знов створеного Зіньківського повіту. 7.02.1785 року – колезький асесор, виходить у відставку в 1790 році, бере участь у відкритті Чернігівського намісництва в 1782 році. За ним числиться 2 винокуренних заводи, 95 душ кріпосних обох статей в містечку Грунь та в Комишах 25 (1803 рік). До кінця життя Василь Трохимович Бразуль проживає в селі Мала Павлівка, яке при своєму заснуванні називалося Павловочка, а в народі Павлівочка, що стає родовим маєтком зачинателів козацького старшинського українського роду. Тут же він помирає приблизно 1804-05 рр. та похований на цвинтарі біля церкви.

Його сини роз’їхалися від батька, отримавши освіту та почали працювати чиновниками в Харківському та Катеринославському намісництвах.Старший Григорій дослужується до дійсного статського радника (чин генерал-лейтенанта ) – Голова губернського Цивільного суду. Один з його синів – Євген.

Євген Бразоль

 В подальшому в нас розмова йтиме про саме гілочку роду Євгена Григоровича. Як видно з йо го біографії, маючи великі батьківські можливості, здібності до наук, багатство, він пішов не по протореному батьком шляху, а вибрав свою, особливу життєву стежину, пройти яку було не так і просто, але думаю, що в кінці життя без сорому можна було йому поглянути і назад – де виднілися свої здобутки, і вперед – це його діти, що прославили своїми діяннями рід Бразолів. Народився 3 березня 1799 року в Катеринославі, там же закінчив гімназію і 1818 році Імператорський Харківський Університет. Потім поручик Сіверського кінноєгерського полку. Після відставки в 1822 році переїжджає жити в родовий маєток діда Василя Трохимовича в село Павловочка (Мала Павлівка) Зіньківського повіту, Полтавської губернії, господарство якого в деякій мірі занепало в зв’язку зі смертю господаря. Тут він проживе все життя, тут народяться його діти і пізнає подружнє щастя життя та буде радіти успіхам своїх нащадків. Це він зв’яже славу і велич нашого краю, а саме сел Мала Павлівка, Комиші з іменем роду Бразолів, буде фундатором побудови нових церков і шкіл, розширення та облагородження села, побудови доріг,лікарень, зроблячи з невеличкого села окрасу всієї округи. Недарма повінчатися в Павлівській церкві було на той час престижно у людей окружних не тільки сіл та хуторів, а і Охтирки, Зінькова, Харкова .Недарма до Бразолів на храмове свято Петра і Павла збиралася знать не тільки з повіту а і з губернії. Але це все буде потім, а йому передувала важка праця, не рахуючись ні з силами, ні з здоров’ям, якій Євген Григорович віддавався сповна з самого молоду. На той час це був один з відсталих повітів губернії, мало було освічених людей і поява тут молодого, енергійного 24-річного спадкоємця, який мав за плечами досвід військової служби, університетську освіту, не могло пройти мимо Зіньківської ратуші. Вже в 1827 році він працює на поприщі повітової освіти – наглядач Зіньківського повітового училища, потім замісник його директора, колезький регістратор(1834), колезький секретар (1836), титулярний радник (1838), Предводитель Зіньківського повітового дворянства з 1844 року, надвірний радник. Опікується Зіньківською градською лікарнею, дорогами повіту, побудовою мостів через річки Ворсклу та Грунь, освітою – запроваджує відкриття шкіл грамоти при церквах. В цей час проводиться розмежування повіту, де він бере участь як посередник, представляє повітове дворянство на губернському рівні. Проживає в Малій Павлівці в своєму маєтку, збудованому ще дідом Василем Трохимовичем. Маючи землі на території Охтирського повіту, користується авторитетом і серед тамошнього дворянства – так він являється одним із меценатів при розбудові Охтирського Свяито-Троїцького монастиря, пожертвувавши велику суму грошей разом з поміщиком Кулябко, купцями Грековим, Алтуховим. З 1844 по 1847 року, як Полтавський Губернський Предводитель Дворянства, сумісно з генерал-губернатором займається розбудовою губернських установ міста та губернії. Євген Григорович являється попечителем недавно відкритих Петровського кадетського корпусу та Інституту благородних дівиць, бере участь в організації забудови Полтави сучасними кам’яними будинками. При його участі збудований і нині існуючий Будинок Дворянського Зібрання (нині школа мистецтв на площі Слави), кам’яні дороги в місті, яке раніше потопало в грязі і т .д. Тут же він зустрічає в 1847 році і свою майбутню дружину серед слухачок Інституту благородних дівиць ,на 30 років молодшу дочку його давнього знайомого ще по армійській службі генерал-майора Дмитра Петровича Селецького – Софію Дмитрівну Селецьку та через два роки вони одружуються. За час перебування в Полтаві Євген Бразоль займає ряд попечительських постів – це – попечитель Полтавської гімназії, комітету по тюрмах. Звільнившись з посади Предводителя Полтавського Дворянства в чині надвірного радника, наш герой виходить у відставку і живе в своєму маєтку в Малій Павлівці, як вона тепер стала вже називатися. Перш за все він вирішує побудувати новий мурований дім на місці старого. Для цього він будує в Комишах цегляний завод. У 1851 році був побудований особняк в дворянському стилі, який має 20 кімнат. Ось як описує його Віра Бобошко, його онука: «….это был большой, одноэтажныйм дом, в нем было 20 комнат, комнаты большие и светлые с паркетними полами, со старинной мебелью, внизу девичья и ванная, ванная стояла посредине, а под стенами стояли скамейки. На них серебрянные квадратне тазы и серебрянные кувшины» Також закладає за церквою сад під назвою «Кримок» з диковинними на той час фруктовими деревами, кущами, квітниками, стежками, альтанками, ще дідом викопаний ставок з джерельно-чистою водою, де розводиться риба. Вносяться великі пожертви на Петропавлівський храм, робиться новий іконостас за рахунок Бразолів. Євген Григорович має близько 4000 десятин землі тільки в наших краях та в Кобеляцькому повіті в селі Єленовка 800 дес ., та за дружиною Софією Дмитрівною посаг в Золотоношівському районі – село Завойтовка 900 дес. Закладає економію Євгенталь біля урочища Караван, де вирито великий став,там же працює винокуренний завод, пташник, конюшні, ферми з худобою, а в Комишах селітренний заводчик, що дає на рік 1000 пудів селітри,яка продається на Шосткинський пороховий завод. На Ташані біля мосту працюють дві водяні мельниці на два камені ,багато вітряків у Малій Павлівці, навкруги ліс практично весь Бразольський, яким він торгує по всій Полтавській губернії. Винокурні, які працюють на Бразоля в Груні, в Євгенталі, дають 20000 відер горілки на рік, що продається в Зінькові, Охтирці, Полтаві, Харкові. В Малій Павлівці відкритий також шинок .Євгеній Григорович входить в сімку найбагатших поміщиків повіту. В нього в 1845 році 450 душ кріпосних (тільки чоловіків)в Павловочці та Комишах ,74 в Кобеляцькому повіті та 92 в Золотоношівському. Скуповує землі навкруги. Так в 1860 році придбав урочище Яковенково 5 дес. 144 саж, Копилове 21 дес. 120 саж , а також землі у дворянина Максимовича 50 дес. Незважаючи на вік, в 1871 році Зіньківське земство запрошує поміщика на посаду почесного мирового судді. В своєму маєтку він живе як вельможа і аристократ Ось як описується він письменником С.Гаєвським – сином поміщика із Ступок: «…..отец наш тотчас же отправился к тамошнему богатому помещику Евгению Григорьевичу Бразолю. …..Мы были приняты ласково но я благо был решительно уничтожен в присутствии знатного барина, сидящего в роскошно убранной комнате. До тех пор я если и видел порядочную меблировку дома в Полтаве у нашего директора Огнева, но это было слишком далеко от того, чему я был теперь свидетелем. В особенности меня поразил богатый чайный сервиз на серебряном подносе и хорошо одетые лакеи. Это было мое первое знакомство с аристократизмом…..». Декілька слів про дружину Софію Дмитрівну Бра золь, уроджену Селюцьку. На вигляд вона була маленька та сухенька, напрочуд енергійна, на її плечах був увесь дім. Сім’я була дуже дружна, незважаючи на велику різницю у віці, Бразолі кохали один одного. Після смерті чоловіка пані Софія перебрала на себе всі господарські функції в маєтку, дуже любила рукоділля, вишивання, квіти, примушувала своїх дочок теж вишивати. Старі люди раніше розповідали, що Бразольські дочки за зиму вишивали золотою ниткою церковну одежу священикам Петропавловської церкви і дарували на престольне свято. Вона була незмінним попечителем Малопавлівської народної школи та лікарні для венеричних хворих, разом з дочками та невістками – попечителем жіночої прогімназії в Зінькові. Водночас це вимоглива пані до свої близьких та селян. Дуже любить літературу,мистецтво і незважаючи що дух Бразолів з діда-прадіда був просякнутий абсолютною монархією та вірністю царю, любила Тараса Шевченка. Після смерті Кобзаря мальовані олівцем картини досталися Коховському – товаришу Шевченка. Коли він помер, його дружина передала 280 картин Тараса Шевченка Софії Дмитрівні Бразоль в 1864 році. Частину з них вона продала, а більша частина була в неї в маєтку в Малій Павлівці аж до колективізації. Їх Радянська влада націоналізувала і вони зараз знаходяться в різних музеях. Так у Бразолів були такі картини – Дерево серед скель, Рослини, село П’ятки, В Астрахані, Хмельницький у хана, На Орелі, Казань, Гори в долині Аспагар, Експедиційний табір в долині Анадир. Ці твори були намальовані автором в 1847-1850 рр. під час заслання… Є відомості, що вона їздила на зустріч до поета, коли той був у Зінькові проїздом. Це була дуже набожна та релігійна жінка, цього ж вона вимагала від всієї своєї рідні та челяді. До самої смерті Софія Дмитрівна була головою в домі і ніхто їй не смів заперечити з будь-якого приводу. На її день народження обов’язково з’їжджалася вся сім`я. В них з Євгеном Григоровичем було 6 дітей Григорій, Сергій, Лев, Єлизавета, Ірина, Марія. 5 травня 1879 року на 81 році життя помирає надвірний радник Євген Григорович Бразоль від серцевої недостатності ,похований в Малій Павлівці на сімейному кладовищі за Петропавловською церквою. Дружина пережила його на 30 років і 1908 році її не стало. Захоронена біля свого чоловіка.

Григорій Бразоль

 Старший син Євгена Григоровича – Григорій Євгенович Бразоль народився 20 квітня 1850 року в селі Мала Павлівка. Дома отримав початкову освіту, в 1874 році закінчив успішно Харківську гімназію та тамошній Університет по юридичному праву. Все своє життя він проживає в батьківському маєтку який достається йому у спадок і віддає себе служінню рідному краю, земству Зінькова та Охтирки. Починаючи з 1874 року він дільничний мировий суддя Зіньківського повіту до 1885 року,потім його вибирають в Охтирське дворянське зібрання, Предводитель Охтирського повітового Дворянства 1885-1892. В цей час він активно займається науковою роботою – пише статті в наукові журнали – «Об упразднении волосных и сельских судолв», «О законодательных мерах по охране лесов от самовольных порубок и краж», що знаходять свій відголосок серед юристів. З 1880 року – гласний Дворянського зібрання Зіньківського повіту – губернський секретар. З 22 грудня 1892 року і по 1917 рік – Предводитель Зіньківського Дворянства. За його ініціативою та активним втручанням відбулося відкриття в Зінькові жіночої прогімназії, та чоловічої гімназії. Ставши їх попечителем, а також членом наглядової ради, Головою Зіньківського сільськогосподарського товариства, з 1908 року стає дійсним статським радником, а з 1912 Камергером Його Величності – єдиний в Росії повітовий предводитель дворянства, який не служачи при царському дворі, мав придворний титул. Продивляючись матеріали дворянського зібрання, видно, що Григорій Євгенович – освічена, порядна, чесна людина. В жовтні 1912 року, обговорюючи звіт діяльності земства, Григорій Євгенович Бразоль відкрито виступає з критикою роботи земства всієї губернії і повіту за нецільове використання коштів, за малу увагу до основних платників податку – селян та козаків. Він пропагує таку ідею – багаті повинні більше співчувати бідним та ділитися з ними своїми прибутками, справедливо оплачувати їх працю на себе не пригноблювати народ. Цей виступ наражається на критику зі сторони як губернії, так і дворян повіту. Він впроваджує в життя Царський указ «О всеобщем образовании в Росії», коли було побудовано майже в кожному хуторі повіту школу, розвиває медицину в повіті, будує дороги, розвиває поштову справу, відкриває бібліотеки як в повітовому центрі, так і в селах і містечках, будує мости. Все це робиться при активній участі предводителя дворянства. Так, в той час відкривається новий поштовий тракт на Охтирку з Зінькова – нинішня дорога і багато ще багато діянь. В цей час Григорій Євгенович проживає в Зінькові в будинку Земського зібрання або будинку Воздвиженка, який і нині стоїть в центрі міста. В Малій Павлівці напроти маєтку на місці старої будується нова кам’яна Петропавловська церква з кам’яною дзвіницею і мурованою огорожею, роблячи її окрасою всієї округи. За свій рахунок Григорій Евгенович закуповує все обладнання до неї. Відкривається в 1867 році Малопавлівська народна школа, потім в 1909 році будується її нове приміщення, в яке ще ходив і я, автор цих рядків. Родове гніздо Бразолів стає перлиною повіту та і губернії. Сад Кримок вражає своєю красотою, чистотою, вишуканістю посадок, там є алеї, диковинні квітники, чиста джерельна вода в ставку біля нього. Ось як описує його Віра Бобошко «…фруктовый сад так называемый «Крымок» находился через улицу отделенный плетнем,через который был перелаз. Там были чудные шпанки красные, черные, белые, желтые .По этой улице была церковь, а около церкви отделенное каменной стеной кладбище. К традициям Павловки были народные гуляния по саду в храмовый праздник Петра и Павла…» Беззмінним попечителем школи в Малій Павлівці був Григорій Євгенович, він же будує нову лікарню для венеричних хворих і утримує її за свій кошт, розвиває економію Євгенталь, будуючи там сучасний винокуренний завод, маслозавод, проводить одним із перших в окрузі телефон собі в маєток та на Євгенталь. 

Перейти до третьої частини