ЧЕРНЕЧА ОБИТЕЛЬ НА СКЕЛЬСЬКІЙ ГОРІ БІЛЯ ГРУНІ
Чи багато чули сьогоднішні жителі сел Грунь, Куземин, Мала Павлівка, Скелька про те, що більше ніж 350 років тому в цій місцині був заснований і працював до 1786 року один з найбільших чоловічих монастирів Лівобережжя, що знаходився на межі з Диким полем та Росією – Пустино-Скельський Спасо-Преображенський чоловічий монастир, який в свій час був оплотом та розповсюдником православної віри, кріпким її остовом, практично до початку 19 сторіччя осередком освіти в краї, ставши будівничим багатьох церков та поселень в окрузі, сприяючи цим економічному зросту нашої рідної землі в ті часи. Думаю, що пересічні жителі наших сіл мало про це знають, і з цікавістю будуть читати цей матеріал.
З давніх давен територія між нинішніми селами Грунь та
Куземин на правому гористому березі річки Ворскла була поросла густими
непрохідними дубовими та липовими лісами, де водилося безліч живності. А місце,
що знаходилося під горою, слободка, заселена козаками Гадяцького полку та
названа Скелька від гори Скелька (ще давніша її назва «Замчище»), де Ворскла
різко повертала, і де було давньоруське поселення-городище. Точної дати
заснування монастиря історія на сьогоднішній день немає. Офіційна дата
заснування його – 1660 року, коли після реорганізації Корсунського чоловічого
монастиря на Правобережжі багато його іноків розійшлися по всіх усюдах в
пошуках нових місць. 9 із них прийшли на гору Скельку і заснували монастир.
Однак котелевський краєзнавець каже, що монастирський скит в цьому місці був ще
в 1642 році. Є ще версія щодо виникнення святої обителі. Корсунський чоловічий
монастир на початку 17 сторіччя, тобто в 1600 роки мав великі земельні
володіння в тому числі і «уходні міста» на Лівобережжі, якими і були тоді наші
краї, або як їх називали в люстраціях-«сівера». Примірно в 1630-1640 рр. на
городищі, яке називалося тоді вже офіційно в документах « Скельские горы»
(місце де проходив російсько-польський кордон) був чернечий скит, де проживали
монахи, що займалися мисливством, рибальством, бортничеством (збором меду),
торгували тут з росіянами та татарами, виробляли горілку.
Декілька раз на рік вони відправляли в метрополію плоди
своїх трудів, побудували невеличку капличку для моління. Сюди, як кажуть
документи, і прийшли монахи з Корсуня після вищевказаної реорганізації в 1660
році. Як пише в 1886 році в своїй доповіді Полтавський єпископ Київському
митрополиту про монастирі Полтавської губернії (до якої тоді відносилася
територія Скельки) – «…..Скельский Преображенский мужской монастырь образованъ
до 1666 года , въ 1780 году был пожаръ и все бумаги сгорели, пришли монахи из
Корсунского монастыря, из-за Днепра и среди Черного непроходимого леса, среди
яров и оврагов организовали монастырь на правомъ, высокомъ, нагорномъ берегу
Ворсклы от Зенькова 24, от Груни 10, от Ахтырки 20 верстъ. Там ранее была
пасека Зеньковского полковника Шимона. Сразу выстроили часовню, потом через два
года церковь и уже в 1666 году было 2 церкви, все было из дерева…». Землі для
побудови монастиря, який було названо Пустино-Скельський Свято-Преображенський
були надані Зіньківським полковником Василем Симоновичем Шимоном. Він же зробив
перші пожертви на цю обитель – «…Се аз Василей Шиман, полковъник верного войска
его царского пресветлого величества Запорозкого Зенковский, явъно чиню сим моим
доброволним писмом при старшине городовой грунъской, меновите: при Стефану
Безжоном сотнику Груне Черкаской, Семену Пол…, – атаману городовому грунских.
Ивану Костенку и при мелниках Скелских… и инших людей добрих и веры годних
притом було немало, иж я виписанный полковъник даю сей мой запис з доброй воле
в обитель Святого Спаса, нарекомий манастир Скелский, иж млинок на сазе, в том
лузе стоячой, Ворскляной, идучей от Лутице, збудованый коштом моим, которий то
млинок отдаю на святую обител вечними часы. Упоминаю при людех зацных
вишписанных, абы оние черноризце, мешкаючи в обители святого Спаса,
контентовались тоею сагою, узявъши… границе, аж до устя, не чинячи перешкоди
жодной меской гребле и не псуючи берегов, которие.меское посполство все гатит и
остерегает меской гребле, аби не било и тих млиновых перешкод, идучих на скарб
восковий .Деялося все это у Черкаской Груне, априля 2, 1665…». Спочатку була
збудована деревяна капличка, а потім побудовано ще три храми.
Перші двадцять років Скельський Преображенський монастир
існував разом з своєю бувшою метрополією – Корсунським монастирем. У них був
один ігумен, першим Амвросій Філіпович, що був призначений сюди в 1675 році.
Потім були ігуменами Діонісій Мостицький та Тарасій Бакуменко. В цей час
монастир ще бореться за своє виживання. Поступово розширяються його володіння
за рахунок, в основному, пожертв віруючих. Так жертвують монастирю свої
володіння, знаний в наших краях, рід Павловичів, які були сотниками в Куземині
та Зінькові. Серед пожертв – село Павловочка (нині село Мала Павлівка) та землі
навкруг неї, двори в містечку Куземин. В 1680 році козак Гаврило Григоренко
подарував своє поле та невеликий лісок. В 1672 році гетьман Самойлович після
того, як став на гетьманство, надає землі та посполитих в першу чергу
монастирям, в тому числі і на «послушание» Скельському монастирю, закріплюючи
селян та землі Павловочки за ним, тим більш, що до гетьманства Самойлович був
сотником веприцьким і добре знав наші краї. З 1683 по 1691 року ігуменом
Скельського монастиря був Лазарь Бузкевич (за іншою версією Бузанович), який на
той час керував ще і Корсунським чоловічим та Полтавським Хрестовоздвиженським
монастирями. В цей час і проходить основна розбудова приміщень святої обителі.
Побудована нова церква, келії та інші будівлі,куплений водяний млин у вдови
сотника Гнєдича з Котельви, а в жовтні млин у родички бувшого Зіньківського
полковника Шимона – Меланії Шиманової. Про нього пишеться – «…Ігумен Лазарь,
Скельский монастир от основанія заложил и много труда в сем монастире
примноживши, месце сие святое от себе воздвигнул, бил здавна в житіи іноческом
іскусен и благоразумен…».
В лютому його призначають ігуменом Полтавського монастиря,
однак згідно грамоти Київського митрополита Варлаама Ясинського Бузкевичу
надано повноваження «надзирать строения Скелского монастиря, житіе ігумена и
братии вместо митрополита….», так як сам Скелський монастир знаходився далеко
від митрополичої кафедри. З приходом до влади в Україні Івана Мазепи, що
прославився православними фундаціями, розвивається і Скелський монастир. Він
зростає територіально, надаються йому землі по обох берегах Ворскли, також в
його володінні є вже двори в Котельві, Груні, Куземині і в самій слободі
Скелька, вже виріс чудовий сад, виноградник, є декілька пасік. Є відомості, що
до нього відносився і скит Спасо-Преображенський в Великих Будищах (нині
Зіньківського району) в Чернечому яру, та скит в самій Павловочці, в нинішньому
Чернечому Яру, де неодноразово в 50-60 рр. люди знаходили печери. В березні
1691 року ігуменом стає Антоній Почека.
6 липня 1691 року гетьман Мазепа підтверджує своїм
універсалом володіння Скельського монастиря на село Павлівочка, яке було надане
йому раніше – «…Пресветлейшихъ и державнейшихъ великихъ государей ихъ царского
пресветлого величества Войска Запорожского гетманъ ІоаннъСтепановичъ Мазепа.Іхъ
же царского пресветлейшего величенства Войска Запорожского всей старшине и
черне, особливе пену полковникове Гадяцкому, сотнику Грунскому, отаманове
городовому, війтове, и всем тамошнимъ обивателямъ и кожному, кому о том ведати
надлежит, ознаменуемъ, ижъ яко за пришлого антецессора нашого бывшего гетмана и
за нашого гетманского уряду законники монастира Скелского селцем Павловочкою, в
уезде Грунском найдучомъся владали и изъ оного вспартю ихъ монастырскихъ
недостатковъ всякую звичайную повинност отбирали, так ми, гетьманъ, тепер тое
же селце Павловочку при превелебном отцу Пахомию Федоровичу, теперешнему
ігумену Скельскому, зъ повагою сего універсалу нашого приказуемъ, абы нихто зъ
старшини и черне полку Гадяцкого, а особливо господар нашъ ему, отцу ігуменови,
зъ братіею в владению оного села жадное не важилися чинити перешкоди и
становиська войсковимъ людемъ, жеби не давали, а войтъ з посполитими тяглими
людми (опрочь козаковъ) абы всякую повинность и послушенство отдавали. Данъ в
Батурине, июля 6 року 1691.Звишъменованый гетман, рукою власною. К сей копыи во
верности сходства с поденнимъ універсалом владелецъ иеромонахъ Прокопий Бочковский,
игуменъ монастира Пустинно-Скелского свято Преображенского своеручно
подписался, а подленный уневерсалъ къ себе принялъ. Сводилъ с поденними
універсалами писар полковой гадяцкий Ситенский.» Знаходячись сам по собі в
лісових нетрях, відірваний від великих міст та шляхів, поступово
Спасо-Преображенський чоловічий монастир стає відомим монастирським закладом на
всю округу. В 1691 році на місце померлого ігумена Почеки призначається
митрополитом Ясинським з Києва Пахомій Федорович ,що прибув на місце 24 липня
1698 року. Цей ігумен був, судячи з документів, особистим другом гетьмана
Мазепи. За час свого правління він придбав декілька млинів для монастиря, а в
січні 1699 року гетьман подарував великий водяний полковий млин, який називався
Шимановим. Цей священник мав великий авторитет серед чернецтва .Монарший
постриг він прийняв в 1689 році від ігумена Батуринського Крупницького
монастиря – Дмитра Савича Туптала, який згодом став Чудотворцем Ростовським.
Після переходу Дмитрія до Глухівсько-Петропавлівського монастиря Федорович стає
ігуменом Батуринського монастиря, звідки і був переведений в Скелську обитель.
Він часто відвідував свого вчителя, який в кінці свого життя став настоятелем
Новгород-Сіверського монастиря. В бібліотеці Скельського монастиря довго
зберігалася книга Четій-Міней, яку Дмитро Туптало у свій час подарував нашому
монастирю. Помер Пахомій Федорович в 1700 році. За період з 1700 по 1707 рік в
монастирі змінилося близько десяти настоятелів. Про них, крім імен, на жаль
нічого невідомо. Це ієромонахи – Досифей, Інокентій, Феодосій, Амвросій,
Генадій та ієросхимонахи – Григорій Симеон, Веніамін Волосовський, Василь
Яковлевич. В цей час монастир являється найбільшим землевласником в окрузі. У
нього є кілька млинів по річках Грунь та Ворскла, декілька сотень десятин лісу
та багато земель, які простиралася по обидва боки Ворскли, заходячи на
територію Охтирського слобідського полку та Котелевської сотні Гадяцького полку
з численними невеличким хуторами. На нього працюють посполиті села Скельки, Павловочки,
частина посполитих Груні, Куземина, маються скити аж під Великими Будищами,
Павловочкою. Під Скелською горою ріс добрий садок, де були сливи, яблука, груші
та знамениті волоські горіхи, якими до сьогоднішнього дня славиться Куземин.
Поступово вимирають старі ченці, які прийшли сюди з Правобережжя і приймають
постриг нові. Серед них багато росіян, які втікали від закріпачення.
Усні перекази говорять ,що саме в цей період моральне лице
іноків змінилося, м’яко кажучи ,не в кращу сторону, вони почали займатися
грабіжництвом місцевих жителів ,нападаючи на шляху Охтирка-Котельва-Полтава на
купців та чумаків, а то і просто на перехожих. Натерпілися від них і місцеві
жителі. Неодноразово вони жалілися пану Гадяцькому полковникові на гультяйську,
нечемну до населення поведінку іноків Скельського монастиря. Були збройні
виступи козаків та селян села Скельки проти свавілля монахів. Під час війни зі
шведами святі отці не підтримали виступ Мазепи проти Московського царя в
1708-09 рр. на відміну від місцевого населення, що ще більше вбило клини
роздору між ними.
Відомо, що після поразки Мазепи під Полтавою в 1709 році
близько 40 чоловік мазепинської козацької старшини наскоро прийняли постриг в
Охтирському Свято-Троїцькому монастиреві,однак монахи Скельського монастиря про
це заявили росіянам і козаків було страчено. Цей вчинок вкрай розлютив місцевих
козаків, яким увірвався терпець і під проводом місцевого жителя, козака Чорного
вибухнуло повстання, направлене проти монахів. Було спалено та потрощено багато
їх побудов. Боячись розповсюдження повстання, тодішня влада цей випадок
зоставила без уваги і він вирішився сам собою. Наступний ігумен – отець
Гервасій за дозволом гетьмана Скоропадського від 28 жовтня 1709 року будує
через річку Ворскла переправу і збирає мостовий податок в казну монастиря.
Трішки раніше, 28 грудня 1708 року, універсалом гетьмана Скоропадського
підтверджується права Скельських монахів на село Павловочка. Такий же універсал
Гервасій взяв від Гадяцького полковника на те, щоби тяглові посполиті села
Малої Павловочки не використовувалися місцевою козацькою старшиною та козаками
для своїх особистих потреб. Ще раніше, при Мазепі, ігумен Гервасій отримує
грамоту від гетьмана на володіння млинами на Ворсклі. Незважаючи на універсал
Скоропадського, селян Малої Павловочки все-таки використовували для своїх робіт
полкова та Груньська сотенна адміністрація та винаймали місцеві козаки. Та і
добиратися на роботу, віддавати повинності до Скельки було далеко.
Тому до гетьманської канцелярії була подана скарга на
Гадяцького полковника, Груньського сотника війта та війта Малої Павловочки, на
що 19 грудня 1716 року видається уже в який раз універсал гетьманської
канцелярії за підписом гетьмана – про заборону використання селян села Малої
Павловочки на інших роботах, крім монастирських, а також про заборону брати
посполитих цього села на інші різні військові потреби. В травні 1717 року
ієромонах Гервасій помирає, а на його місце призначається Клеона Силич.
В цей час на Лівобережжі на заворсклянські володіння Скельської
обителі накладає руку старшина Охтирського слобідського полку, потихеньку
проходить відмежовування частини його володінь під приводом того, що землі
недостатньо обробляються та запустівають. Про це Скелські ченці постійно
доповідають Гадяцькому полковникові, але відповіді на ці скарги так і не
отримують. Так в супліці від 9 березня 1720 року просили вони у гетьмана
«слушной детерминации, куды бы з грунтами, за Ворсклом рекою будучими, належны
были», а ще вони нарікали в своєму листі, що в їх поселення «…Слободку, за
Ворсклом будуючую, от бригадира Феодора Иосифовича з Котельви поставлено
г.Грекова майора полку гренадерського порций 3, а раций 13». Далі ченці
повідомляють, що згодом той же бригадир ,незважаючи на розмежування між
територіями Гадяцького, Полтавського та Охтирського полків та визнання
земельних прав за монастирем, самочинно призначеними комісарами «…устроенные
монастырем копци уничтожил и велел новые покопать, выгону их отнял, и сады, и
землю одаль от Ворсклы, и саги немалую часть завладел, и часть власного
монастирского байраку ,купленого у жителей лутиских. Ігумена і братію хвилювало
те, що «…станцый драгунских щодено сподеваючися, боячися же, деби знову от
Ахтырки жовнеров не поставили в их слободе». А ще вони слізно бідкалися,що й « землю
у них отняли, и их так стеснили, что не можно через копци и статчины
выпустити». В цей час в монастирі були вже три дерев’яних церкви –
Преображенська, Введенська з трапезною, Церква Різдва Предтечі. Був і великий
сад під монастирем, млини, переправа через Ворсклу. При обителі була школа, де
вчили читати і писати. Перед цим в 1718 році 19 вересня ігумен Силич отримує
універсал на володіння Малою Павловочкою уже від Гадяцького полковника
Милорадовича. З 1724 року Клеона Силич переїжджає до Києва де він до 1728 року
перебуває в званні намісника Київських митрополитів при Софіївському монастирі.
В монастирській слободі під назвою Зарічна та в селі Скелька організовуються
базари та ярмарки, де ченці торгують медом, горілкою, продукцією свого
натурального господарства, рибою, хутром бобрів з людьми окружних сіл та
чумаками. В 1723 році 30 жовтня Гадяцький полковник Михайло Милорадович
,переписуючи володіння свого полку в донесенні царю «Ведение Полку Гадяцкаго
городовъ, селъ и деревень» пише слідуюче про маєтності монастиря – «…надал
гетьман Скоропадский року 1719 село Павловочка въ уезде Грунском владиеть ним
старцы монастыря Скелскаго…».
Те ж саме було записане в «Генеральном следствии Гадяцкого
полка в 1729-1731 гг.» в розділі монастирські володіння – «Грунской сотни в
селе Павловка – 77 дворов, владеют Пустынского Скелского Преображенского
монастыря игумен с братией, по универсалу бывшего гетмана Скоропадского,
данному в 1708 году оному игумену за воинскую службу». В 1724 році ігуменом
обителі стає Єпифаній Яковлевич, а з 1725 року Прокопій Бочковський, який до
цього був на кшталт писаря в монастирі .
Він вже будує солодовню та два невеликих пивних заводики, а
також винокурню. В цей час монастир уже має свої кошти від продажу пива,
горілки, продуктів саду, меду, риби та бобрів, і активно скуповує землі навкруг
у селян та козаків. Серед селян, які працюють на монастир знову ж селяни Малої
Павловочки, які знову надані універсалом нового гетьмана Данила Апостола від 5
листопада 1729 року. Це говорить про те, що монастирю селян надавали не
довічно, а лише на період гетьманства окремого гетьмана, кожний з яких, будучи
глибоко віруючим чоловіком та догоджаючи церкві, надавав володіння святим
отцям.
В 1732 році вперше ми можемо ознайомитися з іноками
Пустино-Скелського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря в присяжних
списках Гадяцького полку «Монастиря Преображенского Пустиноскелского Епархии
Киевской Гадяцкого полка Игумен Иеромонах Прокопий Бочковский Намесник
Иеромонах Лобчин Уставник монах Тит, Полатний иеромонах Феофилак, Уставник
левого криласа иерм. Онисим, Конов монах Илия,Иеромонах Сила
Гарасимов,Иеромонах Фаддей, Иеромонах Зена Семенович, Иеромонах Варфоломей
Евстафиевич Диакони Дамаскин Василиевич,Дорофей Василиевич Монахи Амврасий
Самойлович, Калестрат Маркович, Саватий Лукьянович, Флеонок Яковлев, Спиридон
Василиев, Исакий Григориев, Тихон Феодоров, Иов Иванов, Ахаик Михайлович,
Филарет Афанасиев, Илиодор, Тимофей Павлов, Полиевкт Данилович Андреан
Стефанович, Никон Остапович, Корнилий Михайлов, Иоаким Криницкий Инок Иоасаф,
Константин Василиевич, Трифон Андреевич, Яков Савелиев, Антоний Федоров,
Арсений Мартинов, Илиодор Семенович, Иоасаф Семенович Клеопа Дамянов, Иринарх
Дубовик, Никифор Гордеевич, Исаия Самуйлович, Горгоний Василиев, Паисий Пантелимонов,
Терентий Иосифович, Исидор Иванович Иоиль Григориев, Дософей Григориев, Гедеон
Григориев, Товита Демянович Фотий Василиев, Прокопий Феодоров, Пахомий
Рудковский, Исихий Коваленко Иеродиакон Мисаил Иванович, Иеродиакон Димитрий
Емелианович». Цей список говорить про тоді вже численну братію в Скельському
монастирі, тоді як в Гадяцькому Миколаївському Красногорівському монастирі було
їх тільки 15. А всього по Полтавській єпархії тоді було 22 святих обителі.
Більшість із них були бідні ,жили натуральним господарством, самі працювали на
землі. Як проживали іноки в нашому монастирі. Я думаю, що по-різному. Деякі з
них, не треба закривати очі і на це, вели зовсім непотрібний спосіб життя, який
був недостойний їх сану, тобто пиячили ,лінилися, не хотіли працювати, а деякі,
можливо, і займалися грабунками, як про це кажуть усні перекази людей тих
містин. Але більшість братії чесно трудилася на землі, молилася Богу,
додержувалася канонів та уставів монашого життя. Так, наприклад, є вельми
цікаві відомості про долю ігумена Бочковського Прокопія ,якого в 1732 році
заслали в Гадяцький Миколаївський монастир на епітімію за пияцтво, де він і
помер в 1750 році простим монахом.28 квітня 1732 року ігуменом став Іосаф
Лісневський, висвячений Рафаїлом Заборовським і який служив в Скельському
монастирі до 1 вересня 1747 року. При ньому продовжують скуповуватися землі
навкруги. Монастир розбагатів. На нього працюють селяни, в його володінні
багато земель, лісу. Так подаю вам списки посполитих-селян села Павловочки за
1747 і 1748 рр., «…Того же села Пвловочки посполитые владения Монастира
Скельскаго подданние – 1747годъ – Софрон Колесниченко, Павло Василенко, Федоръ
Романенко, Грицко Цинбалъ, Гаврило Самойленко, Иванъ Довгопятенко, Грицко
Павленко, Потапъ Пуденко, Потапъ Галатенко, Зиновей Калесниченко, Петро
Пударенко, вдова Одарка, Трохим Шепетуха, Омелко Гайдишенко, Антонъ Бесарабъ,
Павло Ткачъ, Михайло Сахно, Кирило Илченко, Михайло Козаченко, Левко Туленко,
Грицко Соловей, Трохим Галатенко, вдова Ремязенкова, Остапъ Ремязенко, вдова
Назариха, Савка Лисенко, Микита Пустоваръ, Иван Чередниченко, Василь Кириченко,
вдова Самойлиха, Димко Кириченко, Иванъ Сорока, Савка Вороненко Иван
Нестеренко» та за 1748 рік – «…Вдова Василиха, Савка Лисенко, Данило Сорока,
Панас Галатенко, Павло Ткачъ, Василь Кириченко, Иван Довгопятко, Тимофей
Левченко, Грицко Цинбалъ, Леско Сахненко, Леско Горпини зят, вдова Чепуриха,
Гаврило Гавриш, вдова Харчиха, Гаврило Самойленко, Михайло Козачок, Онипко
Парасенко, Максим Кударенко, вдова Ворониха, Матвей Федко, Данило Гузенко,
Гордей Самойленко, Степанъ Перехристъ, Савка Вороненко, Иван Нестеренко, Омелко
Гайдашенко, вдова Дончиха, Хведоръ Романенко, Захарко Пударенко, Антонъ
Бесарабъ, Троцко Максименко, Потапъ Гузенко, Грицко Павленко, Софрон Колесниченко,
Кирик Колесниченко, Остапъ Ремезъ, вдова Михайлиха, Трохим Шепетуха, Иван
Левченко, Мартин Марухно, Микита Пустоваръ, Василь Кириченко, Грицко Соловей,
Иван Ткачъ, Иван Илченко». Як видно зі списків, якщо в 1747 році було 37 дворів
посполитих,то через рік уже 47 дворів. Це говорить про те, що росло населення
Павловочки, може бути, що і з легкої руки монастиря – сам він селив тут людей.
Відомо, що щороку Скельський ігумен направляв в Київ митрополиту щедріі дари,
куди входили горілка, мед, вино, риба, шкури бобрів, овочі, фрукти з садів.
Ченці Скельського Преображенського монастиря тісно спілкувалися з Зпорожською
Січчю. Туди ходили ігумен та братія збирати милостиню. Ось як про це пишуть
історики: «…Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах
збирання милостинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя Венерацького до
iгумена Києво-Видубицького монастиря, датований 2 червня 1751 р. В цей час лише
на Сiчi перебували "просителi" з багатьох єпархiй, а саме: з
Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської, Переяславської та деяких iнших.
Характерно, що з багатьох монастирiв приїжджало не по одній, а до десяти
духовних осiб. Так, з Полтавського монастиря на Сiчi одночасно перебували
iєромонах, диякон, ченець; з Домницького, Сумського, Гадяцького, Сорочинського,
Скельського, Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiєвського монастирів приїхали
ігумени, а при них братії вiд п’яти до десяти чоловік». Там ченці перебували по
декілька місяців, служили служби, ходили по куренях та зимівниках, хуторах.
Привозили звідти великі подаяння. Відомо, що в Скельському монастирі також
лікувалися поранені запорожці після походів. Деякі з них потім назавжди
зоставалися на наших землях. Після ігумена Лісанецького були настоятелі –
Ісидор Чернявський (вересень 1747 року – серпень 1748 року). Філарет Чернуцький
(серпень 1748 -1752 рр.), ігумен Вікентій (1752 – 1754 рр.), Досифеей
Голяховський (1754- жовтень 1755рр),Порфирій Туманський (жовтень 1755 – серпень
1762рр.), Віктор Ладижський (серпень 1762 – вересень 1763 рр.) та Теофіл Несин
(вересень 1763 – до 1770 рр.), при якому монастир зробив останню свою покупку –
у сина померлого куземинського сотника Григорія Михайловича Павловського
ділянку землі з хатою в Куземині, а останнім ігуменом був Самсон Венницький,
який зоставив після себе «Літопис ігуменів Скельського монастиря, що на 1917
рік знаходився в бібліотеці Видубицького монастиря в Києві . «В січні 1770 року
ігумен Скельського монастиря Самсон з братією відправили митрополиту Київському
Арсенію партію горілки, яка була доброї якості» – так пишуть тодішні документи.
Про авторитет Пустино-Скельского Свято-Преображенського чоловічого монастиря
говорить слідуючий факт описаний істориком Олександром Лазаревським: «Году
1734, генваря 30, приЂхалъ въ ЛубнЂ к храму трохъ святителей преосвященний
архиепископъ Рафаилъ Заборовский Киевский и Галицкий, Малыя России; а по службЂ
божией, предъ вечернею, въ монастиръ приЂхалъ, а 1 февраля зъ монастира поЂхалъ
его жъ преосвященство к Сорочинецъ, прятать ясневелможного господина гетмана
его милость Даниила Апостола, которого похоронивши феврала 5 дня, вовторокъ на
всеедной неделЂ приехалъ воспять въ монастиръ нашъ, февраля же 9 въ субботу; а
11 дня, рано изъ монастира жъ поЂхалъ въ понеделокъ к Киева, за игуменства
превелебного отца Феофана Трофимовича Мгарского. – А на погребении зъ
преосвященнЂйшимъ архиепископомъ Рафаиломъ Заборовскимъ Киевскимъ, Галицкимъ и
Малыя Росии, били игумени: Гавриилъ Леополский игуменъ Густинский да Феофанъ
игуменъ Мгарский Лубенский, Серафионъ игуменъ Сорочинский, Иларионъ игуменъ
Гадяцкий, игуменъ Скельский, игуменъ Полтавский, игуменъ Нехворощанский,
архидиаконъ Иовъ да Платонъ, писарь консисторийский, и инихъ множество. И
погребенъ во градЂ Сорочинцяхъ всемилостиваго Спаса, въ церк†мурованной въ склепа,
подъ онбономъ».На жаль документів про наш монастир практично немає, як
наприклад збереглося дуже багато матеріалів про Полтавський
Хрестовоздвиженський, або про Мгарський. Ось що пишуть в «Донесении
преосвященного Самуила – Митрополита Киевского от 4 ноября 1784 года
Исторические сведения о монастырях Полтавской епархии, представленные в
Священный Синод преосвященными Киевским, Переяславским, Славянским в 1781-84
гг. – Скельский Преображенский монастырь получил открытие свое прежде 1666
года. Основанием сего служат записи,древностию летъ отличающиеся. Жители
утверждають преданием предшественниковъ себе подобныхъ,что начало монастиря по
благочестивому исповеданию Киевской епархии принадлежащие монахи
сделали,основали его выходци Корсунского польской области монастыря, у реки
Ворсклы на земле бывшего в то время полковника малороссийскаго в Зенькове
Василия Шимана на одной из гор так называемыхъ Скелских, на расстоянии от
города Гадяча в 50, а от Ахтырки в 20 верстахъ. По Скелским горам назван
Скелским. Других о монастыре сем сведений не явилось из-за пожара 1780 года.
Начальстьво в нем игуменное».
За час від 1725 року до 1780 року монастир активно скупляє
нерухомість у жителів навколишніх містечок та сел. В основному це ліс .Так
куплено ділянки лісу в козачки Грунської сотні Стрижакової в 1725 році,жителів
Куземина Михайла Демиденка та Дешихи в 1726 році,у козака Олишевича . в 1728
році. Продає.В 1736 році святій обителі продали свої ділянки лісу куземинські
козаки – Федір Балацький,Іван Макаренко,сотник з Куземина Михайло Семенович так
званий Зражівський ліс,козак із Більська Антон Хоменченко. Продає Скелському
монастиреві ще одну свою мельницю козак із Куземина Бутенко Багато жителів
округи також дарують земельні наділи та ліс святим отцям .Це в 1736 році житель
села Котелевки Рудчевський ліс,по заповіту ліс куземинських сотників Михайла
Степанова в 1739 році та Ковтуна Миколи в 1743 році,Михайло Павловський в 1748
році. Дарує також частину свого лісу під назвою Осташевський монастиреві і
житель села Слободки Москаленко(1745 р),Веценевський ліс куземинський сотенний
писар Оксак (1748 р)та жінка козака села Жури Тетяна Хилобочиха в 1755
році..Охтирський протоієрей Тимофеєв також продає частину свого лісу
ченцям(1740 р), а також купляється ліс в урочищі Носівщина в козака Сотанченка
. Куземинський житель Хипениченко в 1720 році дарує дім в Куземині
.Монастирське життя просто кипіло на нього працювали селяни ,угідь було
достатньо. Були плани щодо його розширення,побудову кам’яних приміщень храмів
та келій. Збиралися будувати цегельний завод,благо в монастирському селі
Павловочка були достатні запаси потрібної глини та піску, та і багато тамошніх
жителів його випікали. Податі обитель платила невелика,була увага від
можновладців. Однак все це практично перекреслив останній Гетьман України
Кирило Разумовський,призначений на цю посаду в 1750 році,який після свого
призначення не пішов по шляху інших гетьманів,даючи універсали на корись
монастирям, а рівно протилежно – став забирати в монастирів їх володіння .Так
26 листопада 1761 року він забирає село Павловочку з усіма її угіддями
,посполитими до своєї економії в Гадяцький замок, про що пише в своєму
донесенні ігумен ієромонах Порфирій 31 грудня 1761 року в Київ Його Високо Ясно
Преосвященному КирьАрсенію Могилянському Митрополиту Київському, Галицькому та
всієї Малої Русі в своєму « Всенижайшему Доношении» в якому говориться такі
слова – «……Сего 1761 года 26 числа меся новембрия по ордеру ……..Его
Високографского сиятельства Гетмана Войска Запорожскаго ,обоих сторон Днепра с
под владения Святопреображенского Пустинно-Скелского монастира село Малую
Павловочку къ економии Его Сиятельства под замокъ Гадяцкий со всеми угодиями
отобрано…….то уже более при убогой Скелской обители никаких подданных
нетъ,монастирь Святопреображенский Пустинноскелский в самую крайнюю скудость и
нуждение приведенъ… ….».Починається занепад Святої обителі .Зважаючи,що іноків
було мало та ще й працювати на угіддях було нікому. Все таки було забрано 80
дворів посполитих. А це близько 300 селян. В останні роки перед закриттям
монастиря братії платили з казни гроші .Так ігумен получав – 50 рублів на
рік,ієромонахи та ієродиякони 13 рублів,а прості монахи – 3 рублі на рік.
Під час Катерининської реформи 1786 року були зачинені
більшість монастирів нашого краю, в тому числі і Скельський
Спасо-Преображенський чоловічий. 13 ченців розійшлися по іншим монастирям.
Землі або були забрані в казну, або розкуплені та роздані тодішнім
можновладцям. Так село Павловочка відійшло до Гадяцького ключа і стало наряду з
іншими належати гетьману Розумовському, який продав його в 1810 році Бразолям –
потомкам Груньського сотника .На час закриття монастиря у його володіннях були
– 201 чоловік селян з села Павловочка, містечка Куземин, Груні, двори в
Котельві, скит Спасо-Преображенський під Великими Будищами, сіножаті, ліси,
багато землі, кругом монастиря пишний фруктовий сад на 2 десятини, виноградник,
шинок, дві пивоварні, солодовня, винокурня перправа через Ворсклу, водяні млини
на Ворсклі та Груні, вітряні млини. Преображенська церква була перенесена до
Зінькова, де вона була названа Покровською і стояла до кінця 20-х рр. 20 ст.,
одна з церков була перенесена в село Ступки Зіньківського повіту, а ще одна до
Миргорода, де стояла на цвинтарі та називалася Кладовищенська. Церковне начиння
розійшлося по навколишніх церковних приходах. Так, у Михайлівському храмі села
Буд біля Куземина було кілька предметів із зображенням монастиря – срібна чаша
з надписом «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преображения
Господя пустино-скелской за всечестивого отца ігумена Лесаневича», а також
витонченої роботи хрест, требник митрополита Петра Могили, кольоровий трід,
фелон та два підрясники. З переказів відомо, що один з бувших ченців збудував
на місці монастиря капличку, яка була в великій шані в народі. Там всередині
був вирізаний хрест з розп’яттям, а по обидва боки вирізані також з дерева
фігури Пресвятої Марії та Івана Богослова. Тут молилися чумаки, які проїжджали
по дорозі. Один з млинів у Зінькові був складений з колод з монастиря і довго
на одній із них виднівся вирізаний надпис «Скелька». Деякі ченці стали потім
священниками в численних місцевих сільських приходах.
Може, цей мій матеріал надихне місцевих краєзнавців та владу
на ще більш активні пошуки матеріалів по Пустино-Скельскому
Свято-Преображенському чоловічому монастирю в архівах та сховищах України та
Росії. І хай ця моя праця є лише невеличкою часткою історії нашого краю, але,
можливо, в майбутньому ми всі разом, додавши частку до частки, відновимо чесну
та максимально правдиву історію нашого краю.
БУВ У МАЛІЙ ПАВЛІВЦІ ХРАМ ПЕТРА І ПАВЛА
На високому горбі, на відрогах, обабіч глибокого Груньського
яру, на найвищому місці в селі виднівся раніше здалеку золоченими хрестами
куполу та дзвіниці, храм Святих Апостолів Петра і Павла, що в селі Мала
Павлівка.
Дійсно, ця церква на початку 20 сторіччя була окрасою нашого
краю.
Сергей Евгениевич Бразоль Евгений Григориевич Бразоль Григорий Евгениевич Бразоль
Висока, кам’яна, пофарбована червоною охрою з білими
підводами, з позолоченими хрестами і високою кам’яною дзвіницею з кам’яною
огорожею і доріжками навкруг, посипаними білим піском, все під стать своїм
фундаторам – панам Бразолям, що володіли землями в Павлівці та селах навкруги.
Про історію цієї величної споруди і піде річ у цьому історичному доробку.
Перший храм Петра і Павла був збудований в середині 17
сторіччя осадчим Григорієм Павловичем, який проживав на той час у Зінькові і
був офіцером польсько-литовської прикордонної сторожі. Територія Малої Павлівки
і була надана йому за службу ще до повстання Богдана Хмельницького. Тут він
засновує слободу, названу на своє ім’я – Павловочка (з наголосом на першому
«о»), заселивши її вихідцями з Правобережжя, що в ті часи масово перебиралися в
наші краї. На свій кошт Павлович будує тут церкву, тому ім’ям першого її
фундатора і був названий престол «Святих Апостолів Петра і Павла». Пізніше він
дарує свою слободу з людьми знов заснованому Скельському монастирю. Сама ж
церква була побудована на місці старого городища, над яром. Для цього було
вирівняно частину його і там зведено дерев’яний храм. Велику роль у його
побудові зіграли і ченці Скельського монастиря, скит яких був на території села
з 1642 року. Це було приблизно в 1650-60 рр.